Читать «Злий» онлайн - страница 97

Мехцінський відчув невиразний біль у шлунку, незрозумілу порожнечу, щось дивне — хвилювання або страх. Невідомо чому, він подумав раптом про Ганку, і зараз же після нього — про судову повістку.

— Ходім на другу базу, — кинув він Крушині й рушив у бік Братської. За кінотеатром зустрів одного з хлопців — Бураса.

— Вже, — сказав Бурас, — все пішло. Успіх.

— Добре, — кивнув головою Мехцінський. — Слухай, Бурасе, станеш біля кіно «на цинку». Хлопці поки що хай не йдуть до другої бази, навіть коли вони й спустять увесь товар. Розраховуватися будемо лише за півгодини.

— Порядок! — відповів Бурас і рушив до брами кінотеатру. Юрба вже розпорошилася, ні білетера, ні міліціонера не було: починався останній сеанс. Бурас витяг з кишені зім'ятий «Спортивний огляд», розгорнув його й сів на краєчку тротуару, над кюветом. Мехцінський і Крушина зробили кілька кроків у глиб вулиці й звернули в одну з брам. За хвилину Бурас відчув біль у піднятих надто високо колінах, устав і мальовничо сперся на решітку замкненої крамниці. З замилуванням природженого болільника він повільно, уважно і з смаком перечитував інформацію про деталі підготовки й тренування славнозвісної угорської футбольної команди, опроміненої славою перемог останніх років…

«От кого б побачити! — зітхнув Бурас про себе. — Коли б вони зіграли у Варшаві. Оце — справжній футбол…»

Він вже знову збирався заглибитися в свою улюблену газету, коли раптом відчув, що за ним стежать. Трохи відхиливши аркуш «Пшегльонду…», він побачив перед собою невисокого юнака в тиковій куртці-«канадці», з-під якої в-иглядав величезний бантик-метелик, кольору смарагду й какао. Цей юнак допитливо придивлявся до Бураса.

Бурас опустив газету і відповів гострим поглядом, який свідчив про його готовність до відсічі. Але цей погляд не справив на юнака особливого враження; він невимушено наблизився до Бураса і спитав без особливих церемоній:

— Ти! Знаєш Морица?

Бурас аж почервонів від обурення.

— Колего, — відповів він з гідністю, — ви просто невиховані. — Потім додав трохи бурхливіше: — Я з тобою свині не пас, ти, хаме!..

— Та добре, добре, — заспокійливо відказав юнак з барвистим метеликом. — Морица знаєш?

— Геть звідси! — буркнув Бурас. — Бо як схоплю цеглину…

— Як хочеш, — флегматично обізвався юнак. — Будеш потім, синку, мати прикрості. І навіщо тобі це?

Бурас глибоко замислився, потім старанно згорнув газету і поклав у кишеню.

— Зачекай тут, — кинув він, — як ти такий козак… — і рушив до брами, в якій зникли Мехцінський з Крушиною.

Юнак з смарагдовим метеликом, так само, як Бурас, сперся об решітку замкненої крамниці і почав лузати горішки. Біля його ніг незабаром зарябів цілий віночок лушпиння. За кілька хвилин під вуличними ліхтарями з'явився Бурас, підійшов до юнака й чемно мовив:

— Прошу вас, пане…

Він рушив попереду. Юнак попрямував за ним з руками в кишенях, спритно змітаючи по дорозі розсипане лушпиння в кювет.

Бурас минув одну браму і зайшов у другу, зараз же поруч з нею. Це була ледве освітлена брама із склепінням, прикрашеним порепаними мальованими візерунками, клапті яких звисали в півмороці, мов сталактити. Тут було багато вивісок і табличок, що їх у присмерку неможливо було прочитати. Коли Куба, слідом за Бурасом, зайшов на подвір'я, виявилось, що тут є тільки один будинок з одноповерховою надбудовою з вулиці: вглибині височіла частина зруйнованої кам'яниці, давно згорілої і відбудованої тільки частково. У вікнах нечисленних осель горіло світло. З лівого боку низенький мур відтинав тісну просторінь подвір'я, за ним тяглися руїни будинків, розбитих десять років тому. Тут повно було стежок, второваних серед скалля, бур яну та сміття. З лівого боку в далечині височів широкий масив великого універмагу на вулиці Братській; вглибині ясніли вогники будинків на вулиці Відок. Бурас легко скочив на мур, потім несхибно потрапив на якусь стежку і пірнув у темну просторінь; юнак, що прямував слідом за ним, минав якісь перешкоди, котрі швидше відчував, ніж бачив — рештки стін, кістяки східців; він вилазив на пагорки бики цегли і спускався в лабіринти оголених колись бомбами фундаментів і підвалів. В каламутному присмерку не дуже гемного вечора, у світлі далеких вуличних ліхтарів, яке пробивалося крізь мури, він бачив попереду спину свого провідника.