Читать «Злий» онлайн - страница 46

«Контрабанда, — подумав з мимовільним подивом Гальський, — але щоб з посилок, одержаних з-за кордону, розвинути таку торгівлю!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На сходах залунали кроки, й зайшла Олімпія.

— Прошу… — мовила вона з усміхом. Слідом за нею Гальський піднявся по сходах у велику високу кімнату, типову для старих варшавських будинків початку століття. Тут стояло багато меблів: величезний, вкритий барвистими подушками диван, велика чорна шафа, якісь етажерки, повні різноманітних цяцьок та дрібничок, сервант з фарфором і склом.

Двері в глибині кімнати певне вели до якогось іншого приміщення. Посеред кімнати, на пухкому темному килимі, стояв скляний столик на коліщатках, а на ньому срібний піднос. На підносі були бутерброди з сардинками й сиром.

Олімпія згасила світло вгорі й засвітила лампу, абажур якої був обклеєний етикетками польських і закордонних цигарок.

— Прошу сідати, пане, — запросила вона — Ви, пане, настроєні космополітично чи, може, полюбляєте національне? — спитала Олімпія, підходячи до шафи. З відкритих дверцят визирали голівки пляшок, наче у невеличкому барі.

— Люблю все національне, — відповів Гальський. — Ви, пані, живете гарно, як на варшавські умови.

— Що ж з того, — зітхнула Олімпія. — Цей будинок все одно мають знести. Доведеться ліквідувати і свою квартиру і крамницю. А в Варшаві дедалі важче знайти руїни, які можна було б відремонтувати з допомогою приватної ініціативи, — посміхнулась вона.

Олімпія вийняла пляшку. Дорога старка сяйнула жовтим блиском.

— Хто це такий? — спитав Гальський, підходячи до великого, як шафа, радіоприймача з адаптером. На ньому стояла фотографія в бронзовій рамі. Гальський показав на мужчину в формі довоєнного улана, з гарним банальним обличчям.

— Це мій чоловік, — невимушено відповіла Олімпія й потягнулася до фото, яке стояло на одній з полиць. — Це теж мій чоловік, — додала вона, показуючи на породисте худе обличчя якогось пана, з очима й усміхом професіонального п’яниці.

— Чекайте! А як же зараз із цими чоловіками? — спитав Гальський.

— Нема нікого. Залишився тільки спогад. — Олімпія піднесла вгору чарочку із старкою: — За здоров’я моїх чоловіків, юначе, згода?

Вони випили.

— Не розумію, — обізвався Гальський. — Може, ви якось точніше визначите свій громадський стан? Не хочу бути нав’язливим, але це дуже цікаво.

— Мій перший чоловік забув про мене в Англії, де опинився зараз же після вересни. Мій другий чоловік забував про мене надто часто тут, у Варшаві. І тому його теж немає в моєму житті.

…Олімпія посміхнулась.

— Я покажу вам, пане, ще одне фото, дуже важливе, найважливіше для мене.

Вона висунула шухлядку письмового столика, вийняла фотографію й подала Гальському. Це було вуличне фото, мабуть, ще з початку окупації, судячи з убрання: молодша на п’ятнадцять років Олімпія, в короткій, модній тоді спідниці та високім капелюшку, демонструвала світові переможний усміх і гарні, стрункі ноги.

— Прекрасне фото, — невпевнено промовив Гальський, не знаючи по суті, що йому казати.