Читать «Злий» онлайн - страница 44

— Приємний хлопець цей лікар. Шкода буде, коли з ним щось трапиться.

— Щось погане, пане голово? — байдуже спитав Роберт Крушина. — І це неодмінно?

— Мабуть, так, нічого не вдієш, — добродушно всміхнувся Меринос.

— Це нічого… — кинула Рома Леопард. — Не люблю блондинів…

— Рахунок! — гукнув Меринос. Знати було, що він приховує нервування. Генек блискавично з’явився з рахунком; Меринос швидко його перевірив.

— Що це таке? — показав він на якийсь пункт у рахункові, виймаючи товсто набитий банкнотами гаманець.

— Це… цибулька… — заїкнувся Генрик. Меринос коротко засміявся. — Зі мною такі номери? Генеку, постукай себе по лобі… Як тобі не сором? Відколи це за цибульку до оселедця платять шістдесят два злотих?

— Пане голово… — Генек переступив з ноги на ногу. — Мені дуже соромно, але ж треба жити… Тільки ж пана голову ніхто не обставить, — додав він швидко.

— Ось тобі сотня, — відповів Меринос. — Це за те, що ти про це знаєш. А цибульку викресли. Зараз же!

Ідучи вулицею Нови Свят та площею Тшех Кщижи, Марта відповідала односкладовими словами. Потім вони перестали говорити взагалі.

Підійшовши до воріт, Марта відразу ж подзвонила.

— Марто, — тихо покликав Зенон, коли дівчина зайшла за грати брами, — почекай хвилинку…

Він здавався зовсім тверезим. Марта втомленим рухом зняла берет з голови.

— Що таке, Зене? — спитала тихо.

— Значить, після сьогоднішнього вечора все ясно, правда? — спитав Зенон, намагаючись посміхнутись. — Завтра я прийду з офіціальним візитом до твоєї мами. Тільки-но я дістану диплом, ми відразу ж одружимось…

Марта мовчала.

— Так раптово… — говорив Зенон, наче сам до себе, — ти ж ніколи не хотіла про це згадувати, забороняла мені… А сьогодні так раптово, так відверто рекомендувала мене, як свого нареченого… Розумію… — посміхнувся він ніжно, — сьогодні ти, нарешті, зрозуміла. Який же я вдячний цьому лікареві! Завтра перепрошу його, що був з ним такий нечемний, добре? Даси мені номер його телефону.

Марта мовчала.

— Пам’ятаєш? — пожвавішав Зенон, — наші перші канікули на озерах, в Гіжицьку? Тільки тоді ми говорили про одруження, один раз…

— Пам’ятаю, — мовила Марта, припавши чолом до холодних ґрат. Вона пам’ятала в цю хвилину все з пронизливою ясністю. Час, проведений на озерах, і дні, проведені над морем, задушливі ночі, уста Зенона… Вона кохала його тоді, як кохають сонце, радість і сміх. Пам’ятала зимові канікули в Закопаному, лижв’ярський захват і шалені розваги двадцятирічної юності. Пам’ятала все, як пам’ятають щось любе й дороге, але до якого не варто повертатися.

Зенон наблизив обличчя до її обличчя. Цілував її заплющені очі й розсипане волосся. «Від нього тхне алкоголем і рестораном», подумала Марта без особливої неприязні. З болючою гостротою зрозуміла, що це — кінець.

— Адже це неможливо, — почав знову Зенон. В голосі його було розпачливе зневір’я. «Після того всього, що між нами було, це неможливо… Вона не зможе», стукотіло йому в скроні. Марта мовчала.

— Іди, Зене, додому, — промовила вона, відриваючись від нього за хвилину. — Я така втомлена.