Читать «Злий» онлайн - страница 304

ЗЛИЙ посміхнувся блідою, невеселою посмішкою, Дзярський мовчав.

— Та жінка, його дружина, — продовжував ЗЛИЙ, — жила в Свідрі. Я три ночі блукав навколо її дому. Її не було: лежала в лікарні. На щастя, вона не породила передчасно. Через три дні вже повернулась додому. Я ще з тиждень снував у дощові ночі під її вікнами, аж поки мені не пощастило застати її саму. Без вагання я зійшов на веранду. Жінка сиділа в кімнаті, біля столу, в блідому світлі лампи, з чорною вовняною хусткою на худих зіщулених плечах. Я тихенько постукав у вікно, серце в мене мало не розривало груди. Вона не почула або може подумала, що це дощ стукає в шибку. Я натиснув на клямку: тихо ввійшов у кімнату і став; з мого плаща стікали струмки просто на підлогу. Тоді вона встала, повернула голову й побачила мене. Зблідла від жаху і важко опустилась у крісло, поклала руки під серцем, на живіт. Я бачив, як риси її розпливаються від болю, і тут мені стало так страшно, що вона зомліє, знепритомніє, з нею щось трапиться. Але я не міг видушити з себе жодного слова, наче хто наклав свинцю в горлянку. Тимчасом вона, здавалося, приходила до пам'яті після першого шоку. В очах її щось заблищало, червоні плями виступили на обличчі, на шиї. Я, не питаючи, сів на стільця, бо вперше в житті піді мною підігнулись коліна. Вийняв з кишені револьвер і поклав перед нею на стіл. Вона навіть не здригнулась, побачивши зброю. Із страшенним зусиллям, вимовляючи слова по складах, я сказав:

«Не можу себе примусити піти в міліцію. Не вмію. Стріляйте! Життя за життя».

Вона з хвилину дико дивилася, так дико, що мене охопило дивне переконання: залишилося лише кілька секунд, от зараз закінчиться моя мука. Але вона раптом закрила обличчя руками і крикнула: «Ні!» Відірвала руки від обличчя, очі в неї були сухі, блискучі, на лобі — червонясті плями…

«Ні! — крикнула вона, — ви не можете віддати себе в руки міліції, а я не можу вбивати! Хоч я нічого в житті так не жадала б, як убити вас у цю хвилину!» І вона гірко заридала. Не знаю, чи довго я так сидів, слухаючи її плач, який наче клаптями дер шкіру з мого тіла, краяв серце. Не знаю також, як сталося, що я кінець кінцем встав, наблизився до неї і погладив по волоссі. Вона відсахнулася конвульсійно, ніби до неї торкався пранцюватий. Схлипуючи, промовила: