Читать «Злий» онлайн - страница 302

— Нагода? — ЗЛИЙ криво всміхнувся, і раптом усміх його перейшов у гримасу страждання й муки, ніби від страшної згадки. — Нагода трапилась зовсім несподівано. Почалося так: ми їхали, п'яні, вчотирьох, із Східного вокзалу до Карчев'я, на якесь величезне гульбище, на іменини до одного з продавців м'яса на чорному ринку. Бухович, я і ще двоє людей з особистої охорони Буховича. В приміській електричці ми розперезалися не на жарт: скандалили, пиячили, ніхто у вагоні не зважувався нам і слова сказати… Вам відомі, пане поручику, такі речі, правда ж? Звичайно, наш вигляд сам говорив за себе; люди тікали з переповненого вагона, кондуктор сюди й не заявлявся. Я був дуже п'яний і здатний на все. Раптом Бухович торкнув мене: «Генеку, глянь, яка он лялечка». Я глянув: на лаві сиділа гарна молода жінка, біля неї — молодий чоловік, який стежив за нами із стриманою люттю і водночас із страхом в очах; він був в одежі, перешитій з якогось американського військового шмаття. Я глянув на цього чоловіка, погляди наші зустрілися, і хоч голова мені наморочилася від горілки, я помітив в його очах щось таке, що збудило в мені сором і в той же час нестримне бажання вчинити скандал. Я сказав Буховичу: «Б'юсь об заклад, що я поцілую її в присутності цього типа». Бухович посміхнувся якось недобре. «Давай, — сказав він, — що хочеш, можу поставити». Тоді я не розумів, що це була провокація; в мені заграла шалена, нестримна амбіція. Хитаючись, я підійшов до лави, на якій сиділа ця жінка. В вагоні всі завмерли, я добре це пам'ятаю. Я взагалі все пам'ятаю аж до останньої подробиці, хоча й був п'яний…