Читать «Злий» онлайн - страница 30

Вони вийшли на Краківське Передмістя.

— Чи ми повинні зайти до кав’ярні? — сухо спитав Дзярський.

— Думаю, що цього не пощастить уникнути. Знаю одну поблизу, де в цю пору порожньо й затишно.

— Хіба такі є в центрі?

— Є одна. Як бачу, ви не дуже полюбляєте популярність…

Дзярський не відповів. Вони перейшли на той бік вулиці, і Колянко зупинився на розі біля входу до «Брістолю», біля Карової.

— В цю пору, — обізвався Дзярський, — ми не знайдемо нагорі місця.

— Однак ви добре орієнтуєтесь, — ущипливо всміхнувся Колянко. — Але ви напевне не знаєте, пане поручику, що відкрита ще одна зала, внизу.

Вони увійшли до вестибюля, звернули праворуч і по кількох приступках зійшли вниз.

Тут справді було досить порожньо й затишно. Кілька немолодих добродіїв гомоніли вглибині, над кількома столиками стирчали палки з газетами. Де-не-де виднілися обличчя в окулярах або срібні зачіски немолодих жінок. За сусіднім столиком з газетами сидів хтось, закрившись розгорнутим аркушем газети «Жицє Варшави».

— Що для вас, панове? — спитала рожевощока, пухкенька офіціантка в білому фартушку й чепчику,

— Дайте мені віденський сирник, кави й содової води, — замовив Колянко.

Дзярський замовив півсклянки чорної кави.

— Чим можу служити, пане редакторе? — спитав він тоном холодної, обережної чемності.

Колянко з хвилину тарабанив пальцями по краєчку поцяткованого блакитними жилками столика. Нарешті він мовив:

— Моє прізвище — Колянко. Едвін Колянко.

— Я вже догадався про це. Вже давно хочу познайомитися з вами, пане.

— Дуже радий. Тим більше, що я збирався запропонувати вам спілку.

— Чим може бути корисний скромний офіцер міліції славетному журналістові? Я, звичайно, дуже радий, але боюся, що, можливо, така почесна пропозиція зроблена мені незаслужено або через якесь непорозуміння…

— Ні, — спокійно відповів Колянко. — Я знаю напевне, що ні.

Очі Дзярського глянули гостро й неприязно. Поручик зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж самої глини, як і він.

— Добре, — згодився він. — Не будемо про це говорити.

— Як так? — рішуче заявив Колянко. — Ми повинні про це говорити і будемо говорити. Хіба що ви встанете і мовчки залишите кав’ярню. Але це, — всміхнувся Колянко, — було б нечемно…

Палка з газетою «Жицє Варшави» за сусіднім столиком здригнулася і непомітно відсунулась. Якщо за газетою ховалася людина, то вона в цю хвилину силкувалася гарячково, але непомітно, присунутися якнайближче до Дзярського й Колянка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Пане журналісте, — рішуче сказав Дзярський, — прошу мені ясно й відверто сказати, чого ви хочете та чим я можу бути вам корисний? Коли виявиться, що це можливо — постараюся здійснити ваше бажання.

— Добре, я вам скажу. Ні, швидше запитаю вас, що ви знаєте про напади на людей та скандали, які останнім часом трапляються у Варшаві дедалі частіше та в яких потерпілими є суб’єкти, відомі самі як хулігани або принаймні як громадяни з дуже сумнівною репутацією,

Дзярський засміявся. «Іде на відвертість», подумав він не без тривоги.