Читать «Злий» онлайн - страница 28

— Розумію, — відповів Колянко, потираючи підборіддя. — Чекай… — додав він швидко; його осяяла раптова думка. — Ти любиш тістечка?

— Люблю, — байдуже відповів хлопець у дротяних окулярах, — але що з того? Та зрештою це неважливо. Важливо інше — серії марок та етикетки. Ось що зараз мене цікавить.

— Шкода, — зітхнув Колянко, — в мене зараз стільки тістечок, що хтозна, як з ними впоратись.

Хлопець провів рукою з брудними нігтями по прилизаному їжачку волосся.

— Так, — замислено мовив він, — доведеться повести вас по виставці…

Обидва зійшли нагору.

— Як тебе звуть? — спитав Колянко.

— Васяк. Анзельм Васяк. За хвилину офіціальне відкриття виставки, — додав хлопець.

— Знаю, — відказав Колянко, — тому я сюди й прийшов…

— Прошу, панове! — залунав у глибині зали тремтячий старечий голос. Всі повернулися до невисокого добродія з виглядом професора-пенсіонера.

— Ювілейну виставку Варшавського філателістичного товариства оголошую відкритою.

— Хто це такий? — спитав Колянко.

— Це наш голова, — відповів Анзельм Васяк з гордістю й любов’ю в голосі.

— А цей пан поруч, у коричньовому піджаку? — знову запитав Колянко з несхибним інстинктом.

— Це паш скарбник, пан Дзярський. Чудовий знавець проблематики зубцювання.

— Чого?.. — перепитав Колянко. Він подумав: «Може, це інший Дзярський? Дзярський-педіатр?»

— Зубцювання… — повторив Анзельм Васяк. В голосі його зазвучала зневага.

— Анзельме, — з полегшенням мовив Колянко. — Прийди ось на цю адресу, і тістечка чекатимуть на тебе. А зараз бувай здоров. Хочу побути на самоті — після стількох нових вражень треба заспокоїтись… Ага, — додав він, подаючи Анзельмові свою візитну картку з адресою редакції, — про це — ні мур-мур. Я хочу зберегти своє інкогніто… — Він залишив Анзельма, охопленого побожним подивом.

Увагу журналіста на хвилину прикував міцно збудований молодий чоловік середнього зросту, з книжкою під пахвою, у визивно-клітчастому пальті з широкими плечима. Із складок яскравого шерстяного шарфа випиналася груба, засмагла потилиця, від усієї його постаті віяло напруженою, конденсованою силою. Найяскравішою рисою його обличчя був зламаний по-боксерському ніс, без сумніву перебитий колись на рингу. Невеличкі темні очиці з захопленням вдивлялися в переповнені філателістичними чудесами вітрини.

— Щиро перепрошаю! — вигукнув Колянко, незручно повернувшись та щосили штовхнувши когось просто в голову. — Пробачте мені, пане… сто разів прошу пробачення. Тут так тісно.

Потерпілий спокійно підняв з підлоги свій старомодний капелюх-котелок.

— Нічого, — посміхнувся він. — Трапляється. «Бідний філателіст… — співчутливо подумав Колянко. — Яка характерна постать: твердий котелок, напевне гутаперчевий комірець з ріжками, сак-пальто з оксамитовим коміром, парасолька… Класичний взірець бухгалтера і філателіста».

— Буває, — повторив той, старанно обтираючи рукавом пил із свого старомодного капелюха, — тут нема про що говорити, прошу пана.

На жовтому, наче вирізьбленому із слонової кістки обличчі з розумними чорними очима був вираз невимушеної чемності. Він ще раз уклонився Колянкові, одвернувся і вільною ходою рушив між відвідувачами й вітринами.