Читать «Злий» онлайн - страница 29

«Котелок? — замислився Колянко. — Хто сьогодні носить такі капелюхи?»

Дзярський поволі йшов вздовж вітрин. Він був сам. Колянко трохи наблизився до нього.

— Цікаво, — мовив він, наче сам до себе, зупиняючись поряд з ним. Дзярський глянув на нього прихильно.

— Ви маєте на думці оті серії тематичних альбомів? — спитав він.

— Так, — відповів Колянко з притиском. — Які імпозантні альбоми!

Дзярський пильно глянув на нього, й Колянко відчув, що втрачає грунт.

— Я початкуючий філателіст, — обізвався він невпевнено.

«Ніякий він не філателіст…» подумав Дзярський, чемно намагаючись його обминути.

— Щиро перепрошаю, пане, — знов заговорив Колянко. — Я б хотів дещо спитати у вас про зубцювання…

— Слухаю, — всміхнувся Дзярський. — Що вас цікавить?

— Бачте, у мене вдома є марка з Нової Гвінеї, — імпровізував Колянко, — і мене турбує, чи зубцьована вона так як слід…

— Чи має вона зубцювання лінійне, гребінчасте, скринькове, рамкове чи хрестове? — спитав серйозно Дзярський.

— Здаюсь, — застогнав Колянко. — Досить з мене…

Дзярський чемно всміхнувся, злегка вклонився і приєднався до однієї з груп, де чути було жваві суперечки. За хвилину він почав прощатися. Колянко зійшов слідом за ним униз. Тут Дзярський на мить зник в одній з клубних кімнат. Біля чорної шафи стояла якась скромно одягнена жінка з білявим хлопцем.

— Що ж ми купимо? — спитала жінка в хлопця.

— Кляссер. Справжній кляссер… — шепнув мрійно хлопець.

— Прошу один кляссер, — звернулась жінка до продавця. Продавець вийняв великий червоний блокнот із сторінками, обклеєними смужечками тоненького, прозорого целофану. Хлопець жадібно потягнувся до нього. «Оце й є кляссер», подумав з жалем Колянко.

— Радий? — спитала скромно одягнена жінка. Хлопець не відповів. Він тільки глибоко зітхнув, як людина, свідома свого щастя.

З клубної кімнати вийшов Дзярський, перейшов залу й попрямував на вулицю. Колянко рушив слідом. Десь на Ринку він наздогнав його.

— Вибачте, пане, що я вас турбую… — почав він. Дзярський бистро глянув на нього. Це був зовсім інший погляд, ніж там, на виставці.

— Слухаю вас.

— Я б хотів з вами поговорити, пане поручику.

На обличчі Дзярського не здригнувся жоден мускул.

— Преса — це велика сила… — поволі проказав Дзярський, і Колянко зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж глини, як і він сам.

— Якщо вже ми стільки сказали одне одному, — Колянко чемно всміхнувся, — не бачу причин, чому б нам не почати розмови з взаємною пошаною.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Несподівано Колянко сказав:

— Я не повинен питати, але мене страшенно кортить…

— Слухаю вас…

— Визнаю свою першу поразку, — обережно заявив Колянко. — Звідки ви, пане, взнали, що я — журналіст?

— Я обрав тільки найкращу для вас можливість, — байдуже відповів Дзярський. — Якби обрав іншу, мені довелося б говорити з вами інакше.

— Все в порядку. Стан збройної готовності — чудовий початок дружби.