Читать «Злий» онлайн - страница 260

— Мені що, — кинув той, перейшовши на жаргон, — все як слід збацаємо, пане голово.

— Роберте, — мовив Меринос, показуючи на Шаю, — візьми у Вільги і дай йому якусь машину. Щоб не їздив трамваями. А ти, Льово, піди трохи поспи, У мене в хаті, ясна річ, — він сердито посміхнувся, помітивши острах на обличчі Зільберштейна. — Ці тисячу штук візьми з собою, — додав Меринос, показуючи на пакет із справжніми квитками, — ми продамо їх завтра щонайменше по двісті ялотих за штуку. В морі фальшивих квитків справжні будуть на вагу золота, — посміхнувся він, мов хлопчик, що встругнув огидну, але вдалу штуку. — Ось побачите, наші люди самі застерігатимуть від фальшивих квитків. Ну й потіха ж буде! Роберте! Те, що зробить Цепурський, теж привезеш до мене, на Кемпу, а потім…

Він несподівано замовк, не договоривши; глянув на двері і насторожився, обличчя в нього набрало тривожного й грізного вигляду. Всі повернули голови слідом за поглядом Мериноса і побачили, що двері повільно прочиняються. Ось вони, нарушті, зовсім розчинилися, і на порозі з’явилась невисока, худорлява постать у чорному альпаговому піджачку, в котелку і з парасолькою в руці. Чоловік ввічливо зняв котелок, відкриваючи блискучу лисину, і, мов скромний прохач, заклопотано посміхнувся.

— Можна? — запитав він дуже несміло й чемно.

— Ви до кого? — прозвучав в абсолютній тиші кабінету металічний голос Мериноса, в цьому голосі був старанно прихований неспокій.

— Я, — завагався прибулий, — до кооперативу «Торбинка».

— Директора нема, — вихопилося в Зільберштейна, — він хворий.

— Чого ви шукаєте, пане? — безцеремонно запитав Меринос, — що вам треба?

Пан в котелку, здавалося, був приголомшений цим запитанням. Зрештою, так воно і було. Адже він не міг пса мати, що хоче віддати всіх присутніх тут у руки міліції. Він гарячково шукав у пам'яті аналогічної сцени з величезної кількості прочитаної ним у житті кримінальної літератури і не знаходив нічого, що пасувало б до цієї ситуації.

— Пане голово! — вигукнув раптом Крушина, — це ж той пан, який врятував вам життя на тому ярмарку!

Меринос з хвилину мовчав.

— А-а, це той пан, — криво посміхнувся він. — Ви, мабуть, прийшли мене відвідати, так?

— Саме так, — лагідно відповів пан з парасолькою, — мене дуже гнітило, що я нічого не знаю про ваше здоров'я.

Меринос відчув нез'ясовний, але виразний страх.

— Чи не міг би я довідатись, як ваше прізвище? — спитав він серйозно і ввічливо, — я б дуже хотів віддячити вам за допомогу, що ви мені подали тоді.

— Звичайно, чом ні? — лагідно відповів прибулий.

Запала напружена тиша; Крушина, Зільберштейн, Шая, самі не знаючи чому, відчули себе глядачами драматичного спектаклю.

— Моє прізвище, — сказав пан у котелку, — Дробняк, Йонаш Дробняк. Як бачите, пане голово, в мене ім'я до певної міри символічне. — Ці слова були супроводжені такою дивною усмішкою, що серце Філіпа Мериноса шарпнуло невиразне, ще дивовижніше почуття забобонного страху.