Читать «Злий» онлайн - страница 20

Широкий, схожий на бочку, червоний тролейбус почав швидко наповнюватися людьми, довга черга швидко зникала в ньому. Весь час підходили нові пасажири. За Гальським і власником барвистого метелика влізло кілька студентів, черниця, три домогосподарки, двоє монтерів з міської електростанції із своїм інструментом, немолодий пан у шапці-вушанці, піхотний офіцер, худий довговолосий чоловік, розмальована дівчина в жовтій хустці та багато, багато інших.

Молода кондукторка з пригожим обличчям дала сигнал, машина рушила. З бруку залунали крики:

— Заждіть, заждіть! Тут ще є люди! — наче тролейбуси здебільшого служили для перевезення пшениці. Водій уповільнив хід і зупинив машину. В тролейбусі було вже так тісно, що можливість полізти в кишеню по гроші здавалась такою ж недосяжною, як квадратура кола, а проте пасажири почали витягати гроші, зсуваючи одне одному капелюхи та хусточки з голів і боляче влучаючи сусідів у вразливі місця. Знадвору знов залунали крики:

— Що за люди!.. Всередині повно місця, а дитина висить на приступці!.. — і пасажири всередині стислися ще дужче, стромляючи руки в чужі кишені, рукава й коміри. Гарна дама щільно притулилася до доктора Гальського, який, намагаючись відступити з чемності, боляче придушив ногу юнакові з веселим бантиком.

Той засичав:

— А-у-у-у! Пане! Прошу вас, обережно.

Гальський перепросив і подумав: «Духи в дами добрі, тільки надто міцні». Дитина на приступці виявилась розчервонілим від зусиль, широко усміхненим чоловіком з виглядом референта в справах закупівлі різних господарських речей у солідній установі. Тролейбус знову рушив, та, проїхавши кілька десятків метрів, він з гідністю зупинився, бо на даху щось тріснуло. Водій, як плавець на старті, пірнув у юрбу, яка блокувала вихід, і вискочив з машини; люди почали вилазити, намагаючись роздивитися, що сталось. Тоді тролейбус з власної ініціативи ще проїхав кілька метрів, і купка цікавих, з водієм на чолі, розпачливо кинулась навздогін. Нарешті всі повлазили назад, водій поважно сів за кермо… і машина не рушила. Серед глухих стогонів пасажирів обізвався ламкий голос старого пана в шапці-вушанці:

— Чому ми не їдемо, на ласку божу? Коли ми рушимо?

— Коли ви, пане, приймете руку із дзвінка, — крижаним голосом відповіла кондукторка з пригожим обличчям.

Пан в шапці-вушанці випустив поручень із дзвінком. Машина рушила, а пан у вушанці зарився обличчям у фланельовий, біло-блакитний сувій, що його тримала на колінах молода жінка. З сувою залунав пронизливий, гнівний плач свідомого своїх можливостей немовляти.

На зупинці чекала нова штурмова група, яка негайно ж почала щосили продиратися всередину.