Читать «Злий» онлайн - страница 179

— Шкода такого талановитого юнака, як ви! — додав незнайомий з ноткою раптового роздратування в голосі.

— Не розумію, — відповів Кубусь. — Чи можна мені закурити?

— Будь ласка, — відповів голос, — і прошу випити чарку горілки. Вона стоїть перед вами. Це на вас добре вплине, — додав він приязно.

Хрипке скигління за дощаною перегородкою на мить перейшло в оглушливий рев. Незнайомий на ліжку не звернув на це ніякої уваги. Кубусь налив собі тремтячою рукою чарку горілки й вихилив. Палюча рідина опекла рани в роті, але принесла хвилинне полегшення.

«Очевидно, це тут такий добрий тон, — не звертати уваги на виття диких звірів або кровожерних божевільних», подумав Кубусь, і дрижаки пробігли йому по спині.

— Шкода, що ви, пане, марнуєте свій талант, — заявив незнайомий несподівано. — Скільки ви заробляєте в цьому своєму «Експресі»?

— Як коли, — відповів Кубусь ухильно, запалюючи цигарку; юпітер над головою палив, дихав нестерпним жаром. — Ви не могли б, пане, загасити цю нічну лампочку? — недбало спитав Кубусь. — Буде затишніше.

— Міг би, — кивнув незнайомий, не ворухнувши рукою. — Отож скільки ви заробляєте на місяць у цій газетці?

— Коли гірше, коли краще, — всміхнувся Кубусь; це був блідий, силуваний усміх; прожектор над головою, здавалося, розтоплював йому мозок.

— А скільки вам дає Новак?

— Новак? — щиро здивувався Кубусь. — Хто це такий — Новак?

— Ви не знаєте? Справді? Ага, значить, не знаєте… В порядку. Ну, годі про це. Я хотів, щоб ви взяли на себе обов'язки покійного Морица. Могли б заробляти щось із десять тисяч злотих на місяць… — в голосі незнайомого прозвучала нотка жалібної меланхолії. — Ну, а тепер… Отож чого ви, пане, хотіли від Крушини? — спитав він несподівано гостро.

— Я? — обережно перепитав Кубусь. — Нічого особливого не хотів. Люблю нові знайомства і, взагалі, знайомлюся з людьми дуже охоче.

— Він хотів заробити кілька злотих, — несподівано втрутився Крушина; голос у нього був хрипкий від нервування, напруження й довгого мовчання. — Хотів знайти свою долю… Так він казав… — додав Крушина, виправдуючись.

— Не лізь! — буркнув чоловік на ліжку, і Крушина замовк, відступаючи ще далі в свій куток.

— Чому? — зухвало кинув Кубусь. — Це правда! Мені навіть ще належить з вас за рекламу вашого ярмарку, пакове…

— Належить тобі, — голос на ліжку раптом став уїдливий і лютий. — Це правда, що належить! За те, що той не з'явився… Добра робота. На медаль! Хто написав оту статтю про вбивство Мехцінського? — додав незнайомий анепацька.

— Кубусь завагався, його мозок пронизала коротка, ясна думка: так треба! Він із зусиллям примружив очі й відповів чітко:

— Я.

— Цього й треба було сподіватися. Ну, синку, ти таки заробив. Спершу я думав, що ця стаття мені коштуватиме якихось кілька тисяч, але я помилився. Тепер бачу це. Добре ти мене підвів, нічого не скажеш.'Ця стаття допомогла, але не мені. Зрештою, тепер вже все ясно… — Останні слова прозвучали тихше, наче незнайомий казав їх самому собі.

Раптовим швидким рухом він схопився з ліжка і став на широко розставлених ногах посеред підвалу. Тісно стягнений поясом короткий і широкий внизу плащ надавав його постаті могутності, сили й пружності; піднятий аж до капелюха комір здавався втіленням кримінального романтизму.