Читать «Злий» онлайн - страница 162
Леопольд Тирманд
— Буде зроблено, — службовим томом відповів Калодонт. — Не розумію тільки одного… — завагався він.
Чого саме?
— Не розумію, навіщо ви, пане, носите з собою зброю?
— Я?! — здивувався той.
— Ну-у-у… так… — невпевнено ствердив Калодонт. — Оця вчорашня історія?
— Яка історія? — легке роздратування забриніло в голосі співрозмовника.
— Ну… ви тероризували з допомогою револьвера шофера з машини «Руху» й наказали йому везти себе з Ринку на Саську Кемпу.
— Я? Що за вигадки? Це якесь непорозуміння! — гість схопився з місця.
— А хто ж? — пробелькотів Калодонт, нервово шарпаючи себе за вуса. — Цей шофер сьогодні ранком був у мене, коли привіз ранкові газети. Він розповідав — і ще тремтів весь від страху. Я порадив йому тримати язика за зубами, бо, як почне патякати, може мати великі прикрості. Здається, він зрозумів.
— Пане Юліуше, — ледь всміхнувся чоловік з сірими очима. — Після першого ж дня моєї популярності в Варшаві вже хтось починає під мене грати. Повірте: я не маю зброї й не тероризую шоферів.
— Цікаво, — насупився Калодонт. — Хто б це міг бути? Той шофер казав: єдиний, що міг бачити того, хто вистрибнув з його машини, був якийсь непоказний добродій у котелку і з парасолькою, котрий саме стояв на тротуарі.
— Добродій? У котелку і з парасолькою?.. — тихо й роздумливо повторив чоловік з сірими очима. — Я вже десь бачив таку постать… Ага, це як побили отого лікаря… Хто ж це може бути? Чого він плутається то тут, то там?
— Чого він шукає?.. О рани Ісусові! — схопився він на ноги, стукнувшись головою об бляшану трубу «кози». — Невже це той, у вагоні, на Східному вокзалі?.. У того, що стояв за тим залізничником… теж була парасолька.
6
Двері відчинилися без стуку, й зайшов редакційний кур'єр.
— До вас, пане редакторе, якась жінка, — повідомив він Колянка.
— Нехай зайде.
— Отож бо й є, що не хоче, — знизав плечима кур'єр. — Чекає внизу і просить, щоб ви, пане редакторе, зійшли до неї.
— Гарна? — спитав Колянко.
— Нічого собі, — відповів кур'єр поважно. — Трохи сільська.
Колянко замкнув кімнату на ключ і зійшов униз. У вестибюлі, біля виходу, стояла струнка дівчина в ситцьовій хустці, накинутій на голову й плечі. Вона підтримувала її рукою біля підборіддя, як це роблять селянки, повертаючись з базару в сльоту.
— Гавайко, — тихо вигукнув Колянко, — що трапилось? Гавайка повернула до нього бліде обличчя, без тіні косметики, свіже, гарне й смутне.
— Прошу, пане… — почала вона швидко, — це тільки ви можете залагодити. Це тільки ви можете зробити…
— Що трапилось? — повторив Колянко.
— Нічого не трапилось, — відповіла Гавайка тривожно, — але може трапитись… Я не хочу, щоб Люлек приходив до бару «Насолода»! Я не хочу, щоб він бачився з цими лобурями, щоб комбінував з ними, з тим Крушиною, з тим лисим мочимордою, отаким елегантним. Я боюсь… — додала вона тихше.
— Чого ж ти боїшся? — спитав Колянко.