Читать «Злий» онлайн - страница 158

— Впізнаю, — відповіла Марта якомога чемніше: вона намагалась, щоб у голосі її звучав усміх, але усміху не було.

— Доктор Гальський незмірно вдячний вам, пані, за зроблену нам послугу, — продовжував голос у трубці.

— Як ся має пан доктор? — спитала Марта холодно.

— Вже значно краще, — відповів голос; в ньому бриніли нотки спокійного, впевненого задоволення. — Вітольд просив, щоб я переказала вам вітання від нього…

— Прошу теж привітати пана доктора від мене, — сказала Марта стриманим і дружнім тоном, — дуже рада, що йому вже краще…

— До побачення, — голос у трубці звучав явною радістю. — Я перекажу йому це. І дякую від його імені.

Марта відклала трубку й безпорадно оглянулась. Із стін дивилися на неї самі пейзажі й натюрморти, а також знайомі вже картини: «Швець» Маковського та «Дама в ліловій сукні». Не було кому поскаржитись, і Марта відчула, як сльози напливають їй на очі.

«Так говорять про далеких знайомих, — подумала вона з гіркотою. — Прошу привітати… Дуже рада… А взагалі… це страшенно негарно з його боку… доручив їй подзвонити мені. Це значить, що… що йому до мене зовсім байдуже, що він зовсім не ображений за те, що я його не відвідала. Вдячний мені за зроблену їм послугу… Переказує привітання… О-о-о!..»

Марта швидко прибрала все на столі, накинула на плечі легеньку попелясту кофточку, взяла нервовим рухом кошик і вийшла з кімнати. На годиннику була за десять четверта.

«Занадто рано, — подумала вона з розпачем, — я виходжу занадто рано. Що це буде?»

Її думки гостро контрастували із сонячним травневим днем, з веселим рухом машин на брукові Єрусалимських Алей, із жвавою людською юрбою і навіть з радісним кольором широкої спідниці Марти, оздобленої яскравими смугами якогось мексіканського чи ацтекського візерунка.

Єдиним прагненням Марти в цю хвилину було — кинутись на ліжко, обличчям у подушку, в порожній і тихій кімнаті… Але це зараз було неможливо й нічого б не допомогло… Отож, коли з кіоска на площі Тшех Кшижи вихилилася сарматська голова пана Юліуша Калодонта і його веселий голос привітав Марту на всю вулицю, — Марта відчула щось схоже на паніку.

«Чому я не пішла манівцями?» подумала з розпачем, але було вже пізно.

— Чому ви сьогодні так рано, Марто? — гукав пан Калодонт. Він стояв у кіоску без шапки, в легенькому піджаку з альпага, який без сумніву був вершиною елегантності ще до замаху в Сараєві.

Марта підійшла повільними кроками до кіоска: морок, що оповивав її серце, незважаючи на гарячкові зусилля приховати його, виглядав з очей.

— Що сталося? — спитав Калодонт.

— Нічого, — геройськи відповіла Марта.

— Що сталося? — з притиском повторив старий, даючи Марті зрозуміти, що він не в тім'я битий і не дасть себе отуманити чи збити з пантелику.

— Нічого, — вперто повторила Марта.

— Добре! — сердито гримнув Калодонт. — Тоді з сьогоднішнього дня ми вже не друзі!

Очі Марти наповнилися сльозами.

— Пане Юліуше, — тихо мовила вона. — Так не можна… Це негарно…

Калодонт кинув на неї повний жалю погляд.

— Марто, я знаю, але й ти теж знаєш, як мене хвилює, щоб ти… — він безнадійно заплутався.