Читать «Злий» онлайн - страница 128
Леопольд Тирманд
В цю хвилину, коли ми спрямували на них свій об'єктив, один з відвідувачів, чоловік могутньої будови, із зламаним боксерським носом, саме почав співати. Рипучим баритоном він благав: «Нінон, ах, посміхнися…» Або повідомляв: «Щоб ти знала, як я хочу уста цілувати твої…»
Елегантний пан з довгим обвислим обличчям сидів нерухомо, палячи цигарку; на ньому не знати було ніяких слідів сп'яніння, а легкий рум'янець на вилицях був швидше наслідком спеки й задухи в тісній, напоєній випарами кімнаті.
Якуб Вірус запитав:
— Котра година?
— Пів на п'яту, — чемно й недбало відповів Вільга. Кубусь з зусиллям ковтав слину.
— Ми вже поснідали? Е-е-епІ Так рано, — здивувався він.
— Ага, — обізвався Вільга. — Варто було б подумати ще й про обід.
— Тільки без мене… — простогнав Кубусь і заплющив очі.
Все закружляло навколо нього з подвоєною швидкістю, він розплющив очі й знову побачив обличчя Вільги, холодне, чемне, безвиразне. Вся кімната коливалася в нього перед очима, мов на примарній гойдалці; двері відчинилися, і зайшов офіціант в білій куртці, котрого, як здавалося Кубусеві, внесла хвиля високого припливу. Офіціант нахилився над Вільгою.
— Ні! — простогнав Кубусь здушеним голосом: до його свідомості дійшло, що Вільга знову замовляє горілку.
— Ну що? — почув він голос Вільги, — ще по одній, панове? Роберте, вип'єш? А ти? — звернувся він до Кубуся.
Кубусь встиг подумати, що як вип'є ще одну чарку, то, мабуть, умре.
Не можна було, однак, відмовлятися: всі зусилля чотиригодинного шаленого пияцтва пішли б марне, якби Кубусь зламався. Він з жахом глянув у холодне, брезкле обличчя свого елегантного сусіда і кивнув головою.
Вільга злегка всміхнувся. Якби він здатний був на співчуття й рицарський подив перед своїм супротивником, то відчув би їх зараз. До краю змучений юнак по той бік столу поводився з якоюсь гідністю в цьому облудному випробуванні сил.
Та Вільга тільки налив дві чарки горілки, підніс свою вгору. У Кубуся виступив на чолі холодний краплистий піт: тремтячою рукою він підніс свою чарку до рота й випив, розливаючи горілку. Ця остання чарка справила на нього дивне враження: він начебто трохи протверезився. Якусь хвилину прислухався до своїх розчавлених горілкою думок і справді відчув, що йому стає легше. Тут він почув тихий, недбалий голос Вільги:
— Власне, я не повинен з тобою розмовляти, бо ти в цю хвилину на великих обертах.
— Зовсім я ні на яких обертах… — з безглуздою, п'яною впертістю відповів Кубусь. Він силкувався твердо глянути на Вільгу, але його масний погляд безсило розмазувався на обличчі інженера.
— Ти п'яний, — холодно повторив Вільга, — і я не хочу, щоб ти думав, наче я тебе використовую.
— Думай, пане, над своїми словами… — обурився Кубусь, але вже не міг надати своєму голосу погрозливого виразу.