Читать «Злий» онлайн - страница 122

— Під колесами поїзда, — коротко відповів Дзярський.

— Це страшно! — шепнула Марта.

— Але досить легко для розуміння, — зауважив оборонець. — Потрапив під поїзд, отож, або самогубство, або нещасливий випадок.

— Або… його кинули під поїзд… — недбало додав Дзярський. — І це можливо, пане редакторе, хіба ні? Якщо взяти до уваги, що перед смертю Мехцінський бився з кимось, у кого були білі, палаючі очі й чудовий брильянт на пальці правої руки.

— О боже! — скрикнула Марта.

— Що це значить? — швидко перепитала суддя.

— Звідки ви це знаєте, пане? — вигукнув Колянко.

— Нічого не розумію, — зітхнув оборонець.

— Це неправда! — хотів голосно гукнути Юліуш Калодонт, але вчасно стримався й примружив очі, начебто намагаючись приховати блиск обурення. Його шляхетне, сарматське обличчя набрало раптом виразу обережної хитрості. Він весь обернувся на слух.

5

— Якась пані, до пана лікаря.

У дверях окремої палати з'явилась усміхнена сестра. Вітольд Гальський злегка підвівся на ліктях.

— За хвилину… — мовив він, і сестра вийшла, замикаючи за собою двері. Тисячі переплутаних думок закруж-і ляли в його забинтованій голові.

«Отож прийшла! Незважаючи на все, прийшла!»

Вже тиждень, з тієї хвилини, як він опритомнів, тривала ця запекла боротьба із самим собою, безжалісна, боротьба любові з самолюбством, гіркої самотності з ображеною гордістю. Стільки разів хотів просити знайомих, лікаря, сестру, Колянка подзвонити хоч раз по цьому телефону, повідомити, переказати коротеньку звістку про те, що з ним діється, де він. Але стільки ж разів у мозкові зринало: ні! «Якби це її по-справжньому хвилювало, вона б знайшла. Кінець кінцем, можна знайти людину у Варшаві, з тією умовою, що цього справді хочеш. Це не стіг сіна. Можна подзвонити до швидкої допомоги… Вона ж знає, де я працюю. Якщо хоче! Отож то й є… якщо справді хоче…

А зрештою, все це дурниці. Яке значення може мати один вечір для дівчини, зарученої з таким гарним хлопцем, як отой хокеїст. Напевне, вона дуже його кохає. Тоді, в роздягальні «Камеральної», була якась омана, примарилося щось несправжнє, фальшиве. Які дурниці! Ми провели приємний вечір — і годі…

…А може, вона й справді не зуміла довідатися? У швидкій допомозі є звичай — не давати інформації про своїх працівників. Зовсім не так легко знайти людину у Варшаві. Варшава — велике місто… Але ж вона повинна зробити якісь кроки, хоча б спробувати… Повинна мене знайти… Я не можу їй полегшити шукання, це буде з мого боку нав'язливо…»

В двері постукали. «І все-таки, знайшла!» подумав Гальський.

Він нервово поправив ковдру, торкнув рукою кількаденний заріст на щоках.

— Прошу! — гукнув він.

Двері відчинилися — в них стояла Олімпія Шувар з букетом квітів в руках.

Вона виглядала чудово. Краса, пишнота, запах життєвої досконалості увірвалися разом з нею в синьо-сіру порожню палату. Кинувши по дорозі коробку з шоколадом на підлогу, пакунок з апельсинами на стілець і оберемок троянд на ковдру, вона припала до рук Гальського, опустилася на коліна біля його ліжка, забувши про те, що її чудова, фланельова спідниця могла забруднитися і зім'ятися. У великих волошкових очах блищали сльози.