Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 66

Лучче я про давність давнішню мечтать буду, сидячи на призьбі, коди були ми молоді і довірливіші. Надвечір зійшлася уся братва комсомольська на попове дворище. Ще і яни виносили з дому отця Олександра книги та ікони, де яка по кімнатах висіла, і на купу посеред двору скидали. Тади вийшов Нестірко мій у двір і все теє підпалив, своїми руками. Підпалив йон усе теє, і було вогнище величезне, чадне, бо палітурки шкіряні не хотіли горіти і диміли. А ікони горіли, як бензином облиті, фарба олійна кипіла на них, і образи богів ворушилися, наче живі. А ми довкола вогнища того хороводили допізна, витанцьовуючи під гармошку і бубна, і пісень запальних, комсомольських, виспівували. Тольки Нестірко не танцював, а я сердилася. бо хотіла з ним потанцювати. Убрався йон у личину свою, із п'єси, яку перед Паскою ми грали на сцені сільбудівській, у образ Сатани вбрався, із рогами коров'ячими на голові, і червону скатертину на плечі накинув. І сидів йон біля вогнища незрушно, зирячи, милуючись, як боги учорашні у полум'ї конають. А як догоріло вогнище, саме вугілля блимало до зір у небі, почав йон розказувать нам, якою добренною завтрашня жисть буде, коли усіх ворогів класових виметемо пролетарським віником із нашої землі. Тади уперше почули ми од Нестірка про агромістечко, в яке він мріяв перетворити Пакуль наш задрипаний. Мо', де вичитав про сеє, йон газети читав од рядка до рядка, покуль і на волі був. А мо', десь у Мрині на курсах партійних почув. І слухали ми, роти пороззявлявши, як щасливо усім житиметься, у добрі і теплі, і вірити у все теє хотілося, бо ж молоді були, життя наше тольки починалося, у будучність безхмарну стелилося без меж. Бо покуль ти молодий, здається, що ти на віки вічні із землі сьої проріс і завжди квіткою на ній квітуватимеш. Але вірили ми, допоки Нестірка слухали, про жисть безхмарну, щасливу у скорому часі, наче мана яка од слів його пристрасних, гарячих опускалася. А як бігла я додому вуличками гористими, вузькими, між хаток горбатих і тинів трухлих, мана тая спадала з мене, мовби одежа святкова, і складала я її у скриню пам'яті, до наступної стрічі з Нестірком моїм…