Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 64

Дак я напужалася та дьору із попового саду. Переступила поріг дому отця Олександра і хрищуся, за звичкою, на покуття. Бо мати й батько мої щиро у Бога вірили і мене так научали. Через теє мене і до комсомолу не прийняли, бо Нестірко сказав на зібранні осередку: «Душею, Оришко, ти з нами, до нової жисті тягнешся, але спали оте сміття, що ним півстіни у вашій хаті завішено, годі приймемо у наші бойові комсомольські лави». Але не могла я батькам своїм родним у душі наплювать, хоч і Нестірко для мене як родний. Дак перехрестилася я на покуття, а Нестірко регочеться: «Поглянь, Оришко, на кого ти хрестишся! Товариш Сталін, наш вождь і учитель, не потребує, аби ми хрестилися на портрет його». Аж і правда, нема уже іконостаса на покуті, а тольки портрет товариша Сталіна висить. «Нічого, — одвічаю, — і товариша Сталіна я люблю не менєй, аніж моя матка богомільна самого Бога». А товариша Сталіна і справді я любила, на портретах його, бо Нестірко здавався мені дуже схожим на нього з лиця. такий же серйозний і суворий, наче із заліза кований.

Тади Нестірко і гомонить до мене: «Добре, Оришко, що ти ранєй од усіх прийшла, будеш помагать мені. Бери отсей мотлох релігійний і винось у двір, бо десь мої помічничики повіялися. Зберуться наші — веселе вогнище розпалимо в пам'ять про нашу повну перемогу над дурманом попівським». А йон коло книжкових полиць стояв, од долівки до самої стелі були полиці в поповій світлиці, виймав книги і, погортавши їх недбало, під ноги собі кидав. А книги були товстенні, в шкіряних палітурках болєй. Брала я їх в оберемок, наче дрова, у двір виносила і там на купу, де вже ікони та недоламки іконостаса лежали, складала. Розгорталися книги, а в них картинки красивенні, усе боги, та янголи, та святі, та церкви мальовані, а написано у них було наче й по-нашому, і не по-нашому, по-церковному було написано. Шкода було мені вельми картинок барвистих, бо книги я душею любила, хоч ніколи їх у себе не мала, тольки у школі, з рук учителя. Але знала я уже, що то книги — про старих богів, а відтепер нові боги у нас будуть, земні, вожді наші дорогі. І далєй носила та кидала серед двору. Відтак почав Нестірко із полиць книги знімать, од руки писані. Були яни на кожен рік прономеровані і прошнуровані, ще і з печатками сургучними. А папір тих книг був гербовий, як на грошах царських, з орлом двухголовим. То були книги із записами подаянь на церкву, а також книги, у які записували померлих, новонароджених та заручених, з описами родів пакульських. Дак я гомоню до Нестірка: «Може, сеє усе, що ми палити збираємося, ще комусь треба буде, бо туточки уся наша минулість, з якої ми виростали, показана. Розповідав нам учитель Гриневич у школі, що Пакуль — давнішнє село, козацьке, і треба нам свою історію пам'ятать та берегти, як душу свою. А йон як визвіриться на мене, секретар наш комсомольський, ніколи ще таким сердитим його не бачила: «Забудь. Оришко, що там учитель Гриневич учням своїм харамаркав. Бо націоналіст йон і найманець капіталу, по ньому давно радянська тюрма великими слізьми плаче… І душі ніякої нема і буть не може, душу вигадали експлуататори трудового народу, а куркулі і підкуркульники брехні їхні повторюють! Нове життя ми починаємо з чистої сторінки, а все, що досюль було, тольки на попіл і годиться!..»