Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 65

Ну, я і язика свого дурного прикусила. Боялася я його, Нестірка. Познєй і жила з ним чотири годочки і сімнадцять днів, і любила, і двох дєток з ним нажила, а все одно боялася. І досюль боюся, хоч болєй за все, що його давно на світі білому нема. Сиджу на призьбі та мечтаю, що ось йон раптом у двір зайде. Нестірко мій, як у тридцять третім, наче ж радію радістю великою із подумок своїх, а всю мене холодом обіймає. Зобижать йон мене не зобижав, а щоб руку на мене підняв — не було такого за чотири годочки, покуль під одною стріхою жили. А як гляне було очищами своїми чорними, гострими, вовчими, уся й терпну, в'яну, немов квітка на морозі. Теперечки розбалакаємося з одногодками своїми, хто ще ноги тягає, згадаємо про минулість, яни мені й гомонять: «Сильно ідейним був Нестірко твій, вірив у все сеє, як у Святе Письмо. У вождів йон увірував більшовицьких, як у богів, через теє і суворий та скаженющий такий був». І врем'я, мовляв, такеє було, що все дозволялося, аби тольки на млин нової влади воду лило. І вправду, як застрелив йон із нагана ївгу Соломонову, коли яна клуночок жита нагребла на току, сторожа підпоївши, і додому несла, серед ночі, плакала я, що мій Нестірко у тюрмі згниє. Аж йому нічого за сеє не було, бо колгоспне майно йон беріг, а тади дуже строго зробилося, за колоски, на колгоспному полі зірвані, по десяткові літ тюряги давали, се уже коли б не в році тридцять п'ятім трапилося. Дак плачу я і запитую горісно: «Нащо ж бо ти, Нестірко, сеє зробив, людяку свою ж, пакульську, за мішок жита встрелив?» А йон і одвічає, очима чорними блискаючи: «Я б і тебе, Оришко, убив, хоч люблю і ти матка дєтви моєї, якби ти на колгоспне посягла…» Якось я з городньою ланкою огірки вибирала і додому в приполі з півдесяточка принесла, дитяті нашому, бо у городах огірки тади пропали, поліття таке погане на них було. Дак Нестірко побачив і як визвіриться: «Щоб це востаннє було, бо акта на власну жонку складу і передам дільничному товаришеві Галану. Ми нової жисті ніколи не побудуємо, якщо спільне добро по приполах розноситимемо!» За тії огірочки — і викинув у кручу. А я тепер і мечтаю, на призьбі сидячи, бо вже мені ні до чого душа не лежить, окрім як згадок про минулість: ідея ідеєю, врем'я врем'ям, усе сеє так. але ще й кров Волохача чорна, вовча, бо їхнє кодло здавна Вовками прозивали, у Нестіркові моєму грала, пінилися. Думав йон, бо так його навчали вожді його більшовицькі, що можна насильством та ненавистю, хай і до ворогів, хай і класових, добро творить, а яно так не буває і не було ніколи, одколи і світу. Дочка наша — у моє кодло пішла, дохторшою у городі робить і до людей наче ласочка. Сама в лікарні її лежала, бачила і чула, люди нею не нахваляться. А синок мій Устим, на честь діда, заслуженого революціонера, названий, прокурором увесь вік проробив, се вже йому осьдечки шістдесят сповнилося, пенсіонер уже, як і я. Тихо якось на пенсію його провели, із жисті списали, бо і згадать доброго нема чого, тольки злеє,час уже перемінився, іншими очима люди навколо дивляться. А як був йон у почоті великому, ордени йому на груди вішали, у газетах про нього писали. Мені б тольки пишатися синком своїм, кровинкою моєю, а я часом думала, хай Бог простить, що луччей би я його і не народжувала… Бо сильно йон суворий до людей був. Нікого не жалів і ніколи. Було, люди приходять до мене, плачуть, трохи в ногах не валяються, просять, аби хоч словечко замовила я перед сином, прокурором. А я очі од людей ховаю: «Ще хужей буде, калі я заступлюся, бо уже знаю, уже сеє бувало». Бувало, правда, і таке, що родичі підсудних кабанців йому на квартиру возили, адресу у мене дізнавшись, але йон тих кабанців арештовував, у дитячий будинок передавав, а сам ще суворіший до таких робився. Якось приїхав до мене синок мій, Устим, провідать матку свою, машиною казенною, красивенною, чорною, аж блищить, наче крило воронове, я його і запитую: «Устиме, що бо ти уже так сильно перед владою вислужуєшся, що люди жаліються на строгість твою?» А йон довго мовчав, далєй і каже: «Усе життя своє плачу я за гріхи батькові. Бо як не платитиму, не служитиму ревно владі нашій, згадає вона, що батько прокурора у таборах сибірських зогнив. Може, він і був чесним партійцем, як ви, мамо, розказуєте, у радянську владу вірив і старався, а тільки мені від того у біографії моїй не легше…» Дак, мо', яно і так, а тольки якось не по-людськи усе сеє…