Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 62

Се уже під осінь було, уже люди хлібця дочекалися, хто вижив. Я на призьбі хатини своєї сиділа, бо ще не ходила на роботи, ще од вітру хиталася, і довідка у мене од дохтора була. А він із Біломорки тої повертався, пароплавом приплив і тут, на причалі, зійшов. «Драстуй, Оришко, — каже, — чого ти сама як палець одрізаний, а де усі твої?» А хата наша — на бугрі, уся в мальвах була, як писанка, хата, а се уся — в бур'янах, по стріху, бо не мала я ще сили бур'яни вирвати. «Правду, Нестірко, кажеш, що — як палець одрізаний. Бо усі мої — уже на тім світі, — одказую. — Батька в підкуркульники записали друзяки твої, у мринській тюрмі поподержали, тади стала я добиватися, дак випустили, але недовго йон пожив, чого тюрма не доробила, теє голод доробив. Матка з дєтвою теж од голоду сконали, з усієї сімеєчки нашої тольки я і жива зосталася, бо — тебе виглядала, тебе ждала, не могла померти». Та й заплакала од радощів, що Нестірка свого таки дочекалася, тепер уже і померти можна, хоч і жити ще болєй хочеться, бо повернувся Нестірко мій. Дак йон звернув у наше дворище, торбу з плечей зняв, сів коло мене на призьбі та й заплакав разом зі мною. Уперше я заплаканим його побачила і востаннє. «Іду, — каже, — селом, наче кладовищем, стольки хат стоїть у бур'янах по вікна, про кого не запитаю, нема, наче чума Пакулем прокотилася. Але не радянська влада у сьому винна, це все вороги її злісні, троцькісти приховані, шпійони капіталістичні, найманці буржуазії, се вони до такого довели. Я їх доста надивився на Біломорці, але ще не усіх ми викрили, не усіх посадили, ще їх саджать і саджать…» І вже йон нікуди не пішов од мене, та й не було йому куди іти, ні кола ні двора, а з бабою своєю Уляною і дядьком Кузьмою, Терпилами Семирозумами по-вуличному, у нього якось не клеїлося здавна, нутром яни різні, хоч і родаки. Тольки я його і ждала із Біломорки, болєй ніхто. І я прожила за ним чотири годочки, як один день, наче в раю прожила, покуль проклятущий Михаль Громницький не підсадив його серед ночі у «воронок», та й досюль…

Але сеє усе — уже потім. А тади ми були молоді, і жисть молода, і усе — в радість нам. Бо Нестірко, що б тепер не казали у радійо, щиро вірив, і я — з ним, що новий світ будуємо, щасливий, до людяки трудящої добрий. До Жовтневої річниці готувалися як до свята храмового. При в'їзді до центру Пакуля комсомольці сельські звели чотирикутну конусну арку з білої берези. На арку, над самою дорогою, повісили червоне полотнище, а на ньому напис великими літерами: «Хай живе Жовтень! Радянській державі слава!» Нестірко мій, хоч не був йон ще мій, але за свого я у мечтах своїх потаємних мала, декілька днів вистругував та обтягав кумачем зірку, а в неї приладнав лампочку і проводочки до акамуляторної батареї. На самій верхівці арки зірку тую повісили, і пломеніла вона усю ніч над селом, на зло ворогам радянської влади, що їх мій Нестірко ненавидів ненавистю класовою. А в клубі довгенно радійо награвало, шефи приймача подарували, а Нестірко антену нап'яв над клубом, і ми вождів слухали і танцювали під музику. А вранці партійці з комсомольцями та сільським активом пройшли святковою колоною через усе село, із червоними прапорами, із святковими гаслами на транспарантах, пісень нових пеючи. А біля клубу на нас уже чекали шефи з мринського горілчаного заводу та військової частини, з духовим оркестром. У сільбуді для гостей та сільського активу обід ми накрили. Тади витанцьовували і дуріли ми до упаду. А як стемніло, знову зірку червону на верхівці арки мій Нестірко запалив, і сяяла яна над селом, як зоря жисті нової. Докуль і жить буду, сеє все пам'ятатиму, бо тади уперше Нестірко додому мене провів, хоч я ще геть молодьонка була, але Нестірко уже душею до мене хилився. І докуль ішли ми до хати моєї, усе розказував Нестірко, як добренно житиметься усім нам у комуні майбутній, коли ворогам нової власті голови їхні погані поскручуємо. І зірка червона над селом сяяла нам багатообіцяюче.