Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 33

І жив Нестірко, як пес бездомний, де прийдеться і як прийдеться. Ночував у боковушці сільбудівській, що його пакульським Народним домом величав, їв більше всухом'ятку: що в коопераційній лавці купить. Через день-два обідав на цегельні, у робітничій їдальні. І так було не один рік. Вечорами, коли розходилися комсомольці, читав-перечитував допізна «Азбуку комунізму» Бухаріна, як Біблію діди його колись читали, або брошурки про роль комсомолу у соціалістичному будівництві, що їх надсилав до пакульського осередку повітком. Як не було гасу, читав при свічці, дешевій, лоєвій. Догоряла свічка — колов на скалки ікони реквізовані, що їх зносили до сільбуду комсомольці, засвічував скалки. Над тапчаном на стіні висів портрет товариша Леніна, вирізаний із журналу для червоноармійців і наклеєний на дикт. З протилежної стіни на Вождя революції хтиво зиркала намальована Нестірком на картоні гола Божа Матір з віслюченям на руках, схожим на зайця. Під малюнком написав він великими літерами: «Свята Марія з байстрюком». Михаль Громницький радісно реготів, ляскаючи себе по ляшках, коли уперше побачив той малюнок. Але не усі ще новою свідомістю доросли до нього. Навіть Левко Жила, заслужений борець за справу пролетаріату на фронтах громадянської війни, і той зукоса позирав на голу Богоматір, тягся до пляшки в кишені червоного галіфе і несміло запитував у Нестірка, навіщо він таке паскудство намалював. «Сліпі розумом люди вигадали богів небесних, а експлуататори пролетаріату і біднішого селянства узяли богів собі на озброєння, — відповідав Нестірко, упевнений у своїй класовій правоті. — Я роздягаю богів, аби розбудити ідеологічно правильний підхід до релігійних пережитків». Уповноваженому з повіткому картина, намальована Нестірком, сподобалася класовим підходом, але не сподобалося, що гола Богоматір якось неповажно зирить на портрет Вождя на протилежній стіні і ніби підморгує до нього. І Нестірко перевісив творіння рук своїх на комин грубки.

І обминав Нестірко Хутір, де Уляна Семирозумиха жила, на руках якої виріс, обминав, мов зачумлений. Але приходила до нього у клуб сільський Уляна, бо серце їй боліло за онука: «Ти ж бо мені не чужий, хоч і цураєшся мене, я тебе виростила-виховала з отакого пуп'янка, а живеш ти теперечки — як вовк у лігві». І прибирала вона у боковушці клубу, голу Богоматір очима обминаючи, і харчі йому приносила у торбині, наче косареві на луг. І казала вона до Нестірка так: «Уже тобі, онучку, за двадцять перевалило, уже треба, аби тебе любили і ти любив, сеє в природі людяцькій. Серце молоде без любові сохне, як молоде дерево без води та сонейка. Скольки дєвок сільських на тебе заглядаються, се я знаю, мені розказують, мені жаліються, а ти — нескосирний до усіх. А якби ти полюбив та сім'ю мав, душа б твоя одтанула, не була б крижаною, як теперечки, і не тинявся б ти, мов неприкаянний, по їдальнях та коопераціях, а був би ситий та доглянутий люблячою жонкою». — «Комсомольці не визнають любові, — одказував Нестірко. — Кохання — це пережиток, який дістався нам у спадок від експлуататорських класів. Є природний потяг до протилежної статі, в основі якого — продовження роду людського, і тільки. Але я не маю часу дбати про продовження роду людського, хоч би вистачало мені часу і сил те народонаселення, яке уже є, привести до пуття, забезпечивши світле майбутнє і повну перемогу над класовими ворогами». І дивилася Уляна Семирозумиха на свого онука жалісливо, і сльози з очей витирала, додому, на Хутір свій, простуючи. І казала вона синові своєму Кузьмі: «Пороблено нашому НестірТсові силами злими, чорними, вовкодухими, єдина моя надієчка, що жисть своє — возьме…»