Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 32

А калі уже людяк перетормосили, зайшли до церкви пакульської і усі коштовності церковні забрали: золоті хрести і чаші, підсвічники срібні та лампади. І дзвони із дзвіниці скинули, до Мрина одвезли. Ой, і плакали ж дзвони, на всеньке село, коли їх на землю суху скидали, ой, і плакали-голосили! Але ніхто тади ні перед чим не зупинявся, не стало в людяк Бога за душею. Дядьки поміж себе ще балакали: «Ленін монголам посилав, а для кого ж збирає Сталін?..» А як посадили до тюрми Калістрата Шльончикового за агітацію супроти колективізації та індустріалізації, дак і балакать перестали, одне одного стали лужаться. Зійдуться, було, покурити, тольки зітхнуть тяжко та й — мовчок. Хоч потайки, у душах ремствували сильно на Нестірка, який власними руками церкву обдирав, бездумно власті новій служачи. Ремствували і перед іконами, ще були по хатах ікони, до Бога як, до найвищого начальника, Судії людяцького, покликували. Але — мовчав Бог. Мовчав Бог і тоді, коли Нестірко Сатаною вбрався, роги коров'ячі до лоба причепив, бородищу з куделі прив'язав, розмалювавсь увесь і так на церковищі з'явився, де батюшка паску святив. Батюшка кадилом із ладаном запашним розмахує, я Нестірко димучку з консервної банки зробив, кінських ковтюхів накидав у неї і блазнював на паперті та навколо церкви. І не загримів грім у небі, і не упала блискавка на богохульця.

Як товариша Леніна, вождя трудящих усього світу, хоронили, Нестірко був у Мрині, на курсах бухгалтерських. Оголосили призов, ленінський, до лав партії, і він заяву подав. Як ішов Нестірко через майдан мринський до Мар'їного гаю, у дворі Дмитра Домонтовича, у флігелькові, квартирував він, загули водночас гудки заводів і фабрик мринських. Здавалось, небеса над містом, над усім світом гудуть, тривожно і сумно. Зупинили коней візники, завмерли на майдані люди, схиливши голови, мнучи у руках шапки. Дерева у сквері, навколо могили борців за революцію, — і ті завмерли, виструнчившись на морозі, похнюпивши біле, засніжене гілля. Казенні будинки навколо майдану світили лисинами присипаних снігом дахів. Лише чорне вороння контрреволюційне пливло над майданом у бік скоторізки, і, якби не мить уроча, Нестірко вихопив би нагана, з яким не розлучався, і пуляв би в них до останнього патрона, що не пошанували Великого Учителя. Поки й не вщухли гудки, довгі п'ять хвилин, Нестірко пошепки присягався товаришеві Леніну усього себе, до останньої краплі крові, якщо потрібно буде, віддати справі побудови нового життя, згідно з його заповітами. Уже давно стихли гудки, уже він брів засніженим Мар'їним гаєм, а небо усе ще гуло і ридало над ним, і в кожній хмарині бачився Нестіркові профіль безсмертного Вождя. І він знав: так буде тепер до кінця його життя.