Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 35

Так розказують, і так записано до Книги днів. А як було яно насправді, ніхто уже про сеє не знає. Калі переповнилася душа Уляни Несторки горем людяцьким, що рікою повноводою, але гіркою до неї одусюль стікалося, зійшла Уляна на гору Вишневу, де чоловіка свого Нестора, Семирозумом прозваного, давним-давно похоронила, зійшла яна на гору Вишневу удосвіта, ще ледь дніло, і гомоніла до Нестора Семирозума, немов до живого: «Як була я ще молодьонкою, Несторе, а скольки годків тобі було, ніхто сього не відає, бо приблукав ти у наші часи, намандрувавшись досхочу і по землі, і по небу, очоловічилися ми з тобою, і дєток нажили, і добре нам було удвох. Давненно сеє все було, так давненно, що я уже й призабула, калі, знаю тольки, що жисть тади була інакша, і усе інакшеє. А може тому, що покуль людина молода і сік весняний у тілі її солодіє, очима весняними на світ яна дивиться і усе довкуль для неї майським сонейком сяє. То весна жисті моєї була, і, докуль ще землю топтатиму, весну нашу з тобою тольки добром згадуватиму. Тади узяв та й пішов ти неждано од мене і од дєтви своєї, може, на небо пішов, як люди балакають, а мо', — до чортів у пекло, бо усякий ти був у жисті своїй довгій, і небесного, і пекельного у тобі було доста. Але передав ти мені трохи знаття свого, набутого у мандрах далеких, земних та небесних, чи від Бога у тебе теє знаття було, чи від нечистого, теж не відаю, та й відать не хочу. Відаю єдине: що людям яно в поміч, у добро, а не в зло. І довго тішилася я тим знаттям, як могла, допомагала людям болящим, болєй од твого імені помагала, не од свого. Тольки ж перемолотилося, перелопатилося усе в Краї нашому і довкуль, відколи тебе не стало. Кріпко муторно люду зробилося, бо по головах його хвилями вогняними войни прокотилися — і миколаївська, і громадянська, і ще казна-які, розорні сильно. Дак тим, хто у земельку сиру ліг навіки, тим луччей, тим уже ніщо не болить. А багато люду, ще живого, скалічіло, хворих-болящих ниньки — як піску стало, і йдуть яни до мене із усього Краю, в надії і вірі, що я їм помогти можу, бо прочули між людяк, що багатьом помагала. А насправді — що я можу, я — нічого не можу, окрім хіба що словом утішити та якую травичку чи корінь нарадить, як ти мене навчав, калі ще по землі ходив. І уже сили мені забракло, і душі, горем людяцьким переповненій по зав'язку, і рукам, що їм ти силу цілющу дарував разом із знаттям своїм. Зносилася я геть, і душею, і тілом, як одежина остання, зносилася, бо я — одненька, а горя людського — бездна. Дак притьопала я до тебе, аби ти змилостився і наді мною, колишньою жоною своєю, а ще болєй — над людом безневинним Краю нашого, що тебе пам'ятає і в тебе вірить, змилостивився і поміг, як ранєй помагав, покуль живий був, та й потім, опісля вже днів земних».