Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 31

А як же воно могло помагать, коли уже волею держави Нестірко і його комсомолія останнє од людей та громади одбирали? Тольки ми заплатили податок, зітхнули легшенько, се тольки непа тая почалася, аж уже й новий придумали. Придумали яни трудгужподаток і почали шкуру з нас дерти хужєй начальників царських. Ранєй староста з писарем по дворах ходили, теж подушки з-під голів дитячих висмикували, як не мав хто чим платити. Але були вони людяки уже літні, якесь зглядіння на бідність та невикрутку селянську у них було. А се ж комсомолія Нестірки, онука Семирозумового, пішла по дворах, як вода прибутна з пагорбів, усе вимивала з господарств наших, війнами розорених. Жінки голосять, дєтва плаче гіркими слізьми, мужики матюкають власть нову, робітничо-селянську, тади ще язики людям вузлами тугими не позав'язували, а комсомольці волочать із хат та комор усе, що хоч якусь ціну має: кожухи, полотно, ткані рушники та скатірки, подушки і рядна. Отаким обманом та насильством до нас непа поверталася.

Сеє все трохи вляглося, пішла по дворах комісія, яка відбирала в людей коштовності для індустріалізації країни. І знову ж ті самі із селом воюють: Михаль Громницький, та Нестірко із комсомольцями своїми, та прислані із Мрина уповноважені, та дільничний міліціонер, та — хвостиком — Левко Жила, завжди п'яненький, з кобурою на поясі, хоч і порожньою, бо міліція мринська ще давнєй стрілячку од нього одібрала, про сеє усі знали. Дак спершу вони багатшеньких до сільради збирали, пропонуючи по-доброму здати монети і речі із срібла та золота. Але на багатшеньких недалеко поїдеш, де сядеш, там і злізеш, яни — людяки вушлі, жистю натреновані, давно усе сеє або по ярах позакопували, або домини в містах, на родаків своїх, купили. А такі, як батечко мій, покійний уже, царство йому небесне, роти роззявили і ждали, покуль од них останнє однімуть. А ранєй, до заворухи сімнадцятого, на цегельні золотими п'ятірками платили, ще люди не хотіли того золота брать, сварилися на пана. Дак у батька з маткою трохи золотих монет було. Як пішла тая комісія по селу, уже не вибираючи, хто багатший, хто бідніший, — усе із дна материної скрині і вишкребла. Познєй, як голодуха навалилася, матка волосся на собі рвала, що не вберегла. Бо за золото у торгсині усе можна було купить: і хлібець, і борошенце, і крупу. А так — двоє братиків моїх з голоду померло і я — заледве оклигала, уже для мене матка у садку нашому могилочку копала. Хоч як було і вберегти тую монету: моя тітка золоті п'ятірочки у поділ спідниці зашила, та як побачила комісію — нумо у яри тікать. Наздогнали, серед білого дня, у полі за городами роздягай і тії п'ятірочки намацали.