Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 30

А небо — німіло, думаючи думу свою, незбагненну для людей, наче й не до нього покликував душею, спраглою істини, Кузьма, син Семирозума.

Дак яно якось що по-усякому тади було. Вуха люди трохи підняли, земельку одержавши. Коней, правда, мало було, позабирали, повибивали у тую вже громадянську: чиє войсько іде через село, те і скубне бідного селюка, що червоні, що білі, що зелені, що чортзна-які. Дак самі людяки у сохи та плужки впрягалися, корівок приучали, тади вже волики, у кого скотина була, підросли, під ярма стали. Покуль податками не придавили, якось люди жили. Уже й на храм престольний до нас підводами, було, їдуть. Як колися. Увесь плацок навколо церкви возами заставлять. А торгівці понап'ялюють халабуд із прилавками і, що твоїй душі треба, продають: цукерки, пряники, горіхи, пиво, ситро та квас. Череп'яні сопілки, свистки та півники гончарі з-за лісів Синявських привозять. На котромусь із возів і грамофон, було, награє, а з церкви долинає попів бас громовий і півчих голосіння. А в клубі сільському усілякі тіятри ставили свої ж, пакульські, хлопці та дівчата, люди на тих виставах животи зо сміху надривали, а бувало, що й плачуть, калі що жалісливе показують. Жисть жива у селі була. Дотуль була, покуль Нестірко, Громницький та усі тії, хто коло них гуртився, банда бандою, почали свою лінію гнуть. І — наче пересохла жисть тая живая, як річка у спечне літо пересихає. Наче бетоном тую жисть живую залили, і нічого навкруг не стало, тольки смерть та злоба, злоба та смерть, і болєй нічого. Так яни із криницею Семирозумовою вчинили, що в ній ожили було джерела давні. Так зробили яни — із жистю живою.

А я вам гомоню і ви мене — слухайте. Правдиво горював Кузьма, син Семирозума, на горі Крюковій, коло млина свого, бо ніколи тая злоба між людяками і не миналася. Хвиля за хвилею, туманом страшким напливала яна на Пакуль і душі людяцькі роз'їдала. Вельми ж як земельку стали ділити — люди одне одного поїдом їли. Тому не там нарізали чи малувато наділили, тому не так межу вимежували. Свої своїх, родаки родаків убивали. Син Олекса Дахновця батька родного на вила підняв, як той Каїн братеника. Брати Гордії дотуль сварилися за межу, докуль не застрелили одне одного, обоє на той світ пішли, смольцю гарячу в казані пекельному ділить. А далєй у тих, хто роботи не цурався і хоч на таке-сяке господарство розживсь, у тих красти стали безбожно, серед білого дня. Багацько з'явилося ж бо, опісля воєн сих кривавих, людяк, які нічого не уміли і не хотіли, окрім хіба що із гвинтівок пулять та наганами розмахувать. Мо', яно і народжує війна героїв, а тольки болєй яна плодить зарізяк та злодюг усіляких. За Свиднею, у ярку, сім'ю роботящу вирізали, дєтву — і тую не пожаліли, майно на човни повантажили, — і ані сліду за ними. А сеє на очах у мене відбувалося, я тади на Хуторі проживала. У Мохначів серед білого дня свиня пропала, наче крозь землю провалилася. Шукали по усіх усюдах і не знайшли. Аж пастухи Мохначу розказали, що двоє людей гнали свиню попід Страхоліссям, у бік Крутьків. Хутірські мужики сіли на коней і гайда навздогін. Наздогнали злодюг уже по той бік лісу, уже яни тую свиню бідну смалили. Дак свиню поклали на воза, а їх, батька і сина, крутьківських. прив'язали до задка і привели у Пакуль. Дорогою, над Білорічицею, лози нарубали. На плацкові, біля церкви, веліли злодюгам роздягтися і одне одного по черзі лозинами шмагать. Син почав було мляво, то йому підказали: «Ось такочки треба батька родного навчать, аби чужого не брав…» Дак лупив йон батька, покуль той і не знепритомнів. Одлили водою з відра і кажуть: «Тепер ти сина свого навчай, як малим не навчив…» І шмагав йон синка свого, покуль той і кров'ю не підтік. Тади нап'ялили на обох сорочки, що одразу червоними од крові поробилися, та й відпустили. Побрели яни у Крутьки свої, очі в землю опустивши. Отак тади крадіїв навчали, без жалю і людського сочувствія. Але не помогало сеє ніщо.