Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 20

Бо уже знав напевно Кузьма, син Семирозума: усупереч думкам своїм, тверезим та розважливим, будуватиме вітряк на шпилі гори Крукової, на попелищі, втретє за вік свій — будуватиме. Продасть теличку, яку привела у придане Наталка, продасть свиненя, що його викохала матір, розкидає хлівець на Наталчинім обійсті, там ще зруб добренний, трохи дощок сухих є на горищі — вистачить на крила. Бо полотняні крила — недовговічні, а якщо уже будувать — то на десятиліття. Його, Кузьми, не буде, а вітряк на горі — буде. Розмовлятиме крильми з часом, а з-під жорна тектиме біле мливо у мішки людям щасливим і ситим. Дай-то, Боже! Усміхнувся печально, стоячи на шпилі гори Крукової, у млі весь, наче уже — в мливі, бо й сам не вірив у намріяне ним.

Повернувся до хати, неділя була, усі вдома. Мати — на полу, обліплена дітьми. Почав казати про плани свої. Наталка витерла руки, бо щойно мила посуд, повісила рушника на жердку, біля печі, і лагідно подивилася на чоловіка:

— Ти, Кузьма Нестеровичу, хазяїн, тобі і рішать. Жисть наче ж на добріше повертається. Будуть людяки робить коло землі, а не вбивать одне одного, буде земелька родить, буде що й молоти…

А мати дивилася з полу печально, очима, наче двома промінчиками сонця, просвічувала. Уляна Несторка усе наперед знала, відчувала. Знала і про те, що це нове життя добром не закінчиться. Знала, бачила, читала в душі, що і син її про це здогадується. І син знав, що мати — знає. Очима вони розмовляли поміж собою, і сумна була розмова їхня, але ніхто в хаті розмови тої не чув. Нарешті мовила Уляна Несторка до сина та невістки: