Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 19

Кузьмою та Наталкою, пролетіла, що пролетіла, то пролетіла. Уже Кузьма іде нас проводжать, аж за Мрин, на гору Собакареву. Хіба б заради нас із Уляною плівся йон у таку далечінь? Тади став на горі Собакаревій прощатися та й каже: «Приплетуся я на храм додому, давно дєток своїх не бачив…» Ну, гадкую собі, дєтки дєтками, не вельми ти про них думав, як за Марусиною, мертвою уже, побивався, а прителіпаєш ти у Пакуль — до Наталки. Прийшов йон на храм, у церкві пакульській стояв, ще у церкві нашій правилося, ще Нестірко пакульського батюшку не спровадив до білих ведмедів. І Наталка — у бабинці, серед жінок. Повиходили се із церкви, бачу — уже Кузьма біля Наталочки. Наталка — із синком своїм на руках, і коло Кузьми — троє дєток його. А Уляна, дивлюся, тольки здаля зиркає на них, не підходить. Далєй — бочком, бочком, додому потеліпала, на хутір свій. Розумака яна велика, тітка моя, знала, що яблукові треба дать дозріти. Ось уже Кузьма не на хутір простує, а з Наталкою і чередою дєтви — на Низ, де Малахове дворище. Я на церковищі довго стояла і милувалася ними обома. Наталка — красивенна з лиця і статна, молода ще ж. Та й Кузьма — хоч і висмоктаний годками та жистю трудною, сивий весь, а ще — козарлюга добрий. І в дєтві яни — як у квітах. Ну, думаю, легшей буде Марусині покійній у землі лежать, будуть її дєтки нагодовані і доглянуті, бо Наталочка — серцем чула і до дєтви скосирна, се усі ми у Пакулі знали.

І була мла, а більш нічого не було навколо. Ні землі, ні неба над землею. Легкі морози уже підкували стежку, ковзку, бо хрускуватою памороззю вистелену. Уже пахло снігом, але ще не випав сніг. І сходив Кузьма, син Семирозума, на гору Крукову, тяжко сходив, бо уже — не сімнадцять літ йому, як було колись. А здавалося, що знову життя своє розпочинає спочатку. Сходив на гору Крукову, бо уже не голова Вовчарьова у закривавленім мішку снилася йому ночами, і не Марусина в білій, з місячного світла зітканій сорочці, не Марусина, яка із світу мертвих до світу живих стукалася, а снився ночами біля Наталочки млин на горі, і слухав Кузьма замріяно, як млин крилами дощатими з вітрами гомонить.

А як зійшов Кузьма на шпиль гори Крукової, на млинищі попіл чорним коцом лежав, а в тім попелі окістя жорон, одмитих дощами літніми од сажі, сиротливо біліли. За роки війни та розрухи уже двічі плоди праці його тяжкої на цій горі димом у небеса безслідно спливали. Невже ж і втретє довіриться він часам смутним, працюватиме до кривавих мозолів, а потім хтось чужий, невироблений, прийде і одбере, навіть дяки не склавши, вимріяне і вибудуване ним? А саме таке підказував Кузьмі його тверезий, розсудливий розум. Дурнем він буде останнім, легковірним безголовцем, якщо знову вбиватиметься, з останнього тягнучись, Наталку мордуючи і діток своїх, на оцьому голому, беззахисному перед вітрами і людьми лихими шпилі. Бо усе те — слова: про нову економічну політику, про вільну торгівлю, про справедливий обмін між селом і містом. А за пеленою із нових слів — його родак непогамований, його Нестірко, син бідолашної Оксани і Устима Волохача, полум'яного революціонера, який себе не жалів — у ім'я ідеї, але — і людей не жалів. За усім тим — наган, подарований Нестіркові чекістом, його з каменю холодного витесане обличчя, його фанатично палаючі очі, його віра в насильство, що ним так легко, здається, старий світ зруйнувать і побудувать новий, де той, хто був нічим, стане — усім. Ніщо, навіть громадянська кривавиця, їх не навчило. І нічого для них із часів Устима Волохача не змінилося. Отакі, як Нестірко, а їх нині — легіони, молодих, затятих, злих вовків, породжених лихоліттям, нових земних богів, не зупиняться ні перед чим, аби змолоти своє мливо — із кісток і доль людських. Проте не розумом керується людина у житті земнім, таки — не розумом. Інакше б сиділа вона сидьма склавши руки і — смерті чекала. Бо усе її мурашіння на землі, з погляду тверезого розуму, позбавлене сенсу…