Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 18

І запросила вона онука з товаришами його до столу, поснідати. А як сиділи вони за столом, Нестірко усе плечима широкими поводив, неначе мерзнув, і зукоса на іконостас на покуті зиркав. Відтак ложку відклав він і мовив до Уляни: «Що се ви, бабусю, богами учорашнього дня усю хату обвішали, хоч нова жисть уже настала. Втелющуються яни вирлатими очима з дощок своїх, наче кожну ложку, до рота піднесену, рахують. Давно по тих дошках мальованих піч скучає…» Спохмурніла Уляна Несторка і відповіла сердито: «Не ложки боги рахують, а душу тобі печуть, у душу твою скаламучену зазираючи. Молилися мої діди-прадіди богам сим і я — молитимуся, яка б жисть не настала. Бо людина людиною залишається, на всі часи, а власть — се тольки паморозь на шибці вікна, сонечко пригріє — і розтане вона без сліду. Очі святих з ікон для тих мулькі, у кого Злий Дух вселився і господарює, як у себе вдома. А у кого в душі мир, та злагода, та добрість, для того вони — як весняна теплинь для земельки…» І пересів Нестірко на край столу, спиною до іконостаса, і так він доснідував, ї запеклася сльоза в очах Уляниних, бо вона душу онука свого наскрізь бачила.

Дак недовго і проживав у неї Нестірко, а перебрався йон у боковушку, до клубу сільського, тамочки днював і ночував, нову жисть, що увірував у неї, як у царство небесне, у Пакулі вибудовуючи. А як зліпив йон комуну тую у колишньому панському помісті, була йому комуна і за жонку, і за облюбницю, і за господиню. Тади комуна розбіглася, і знов йон зостався один, як вовк…

Як у воду дивилася Уляна щодо Кузьми свого, а мо', — і дивилася.

Тольки врем'я могло вилікувати Кузьму, сина її, од скабки болісної у серці. З весни до осені пізньої столярував йон у тіятрах мринських, а під зиму — додому вернувся, і вже не упізнать було. Дак мало хто сеє знає, а я — знаю. Прийшла до мене Уляна Несторка, а я їй небогою доводжуся, сестри її двоюрідної дочка. Прийшла до мене Уляна, се уже на заході літа, се уже ми оджнивували і картопельку викопали, прийшла і гомонить: «Ти, небого, із жонкою Сави Малахи, покійного давно, подружуєш. Зроби так, аби ви удвох до базару у Мрин чеберяли. А через хутір ідучи, і мене в напарниці покличете. Бо давненько я Кузьми свого не провідувала, усе нема коли за роботою та дєтвою…» Ну, у мене розум — не куриний, я усе туточки і пойняла. І зробила я так, як вона просила. А Наталочка, жонка Сави, замученого лісовиками, красивенна була, і блюла себе, хоч і вдова, як незайманка. Вихвостівські дєвки на вроду у всьому Краї славляться, і роботайли справні, а Сава її із Вихвостова привів. І осьдечки бредемо ми у Мрин, утрьох уже, і Уляна гомонку нашу усе на Кузьму свого навертає, як йому господиня потрібна і матір для діток його. А в Наталочки од Сави одне дитятко вродилося, уже без нього, синок підростав. Се уже йому було, мо, годика два. І нахваляє Уляна Кузьму свого, і се — без брехні: і роботайло йон добрий, і майстер на всі руки, і норовом — пошукать такого. Бачу — задумалася Наталка. Скольки ми там базарювали, скупилися трохи, а тади — до Кузьми, у тіятри. У нього там комірка була, верстак столярний у комірці, мо', і спав на тому верстакові. Дак Кузьма і Наталка наче і не бачать одне одного, хіба що котре з них на іншого з-під брів очима стрельне. Сама Уляна гомонить, та я слово-півслова докину: про погоду, про дєток, про дороговизну у місті, про червінці нові і усяке таке, житейське. А іскра між ними.