Читать «Листя землі. Том 2» онлайн - страница 17

Бо се ж яна, Уляна Несторка, у душі своїй читала, як у Книзі, що і як яно буде в прийдешньому, і гнітило Уляну знаття її, бо луччей людяці земній не знать, що день завтрашній обіцяє.

А тоді вийшло троє людей із-за двору Коршакового, і на вигон сільський ступили вони. І впізнала Уляна онука свого Несторка, і Бомбу та Цмокала з ним. І ніби туча непроглядна вигон обійняла і лягла тінь од неї на хутір Семирозумів. Дивувалася Уляна, яку велику силу — чужу, жорстоку, онук її, Нестірко, промінить. Бо досі, поки не був він у Мньові, у комуні комсомольській, не відчувала за ним такого. Хоч і знала норов його. Ще дитям був, а вже нуртувала у ньому кров батька його Устина, сина Мартинового, кодло, Вовками прозване в селі, нагадувало про себе. І як ішли Нестірко з Бомбою та Цмокалом через вигон, до хутора наближаючись, вовк у шелюзі на горі Круковій завив. Дивне було виття те вовче серед білого дня. І подумала Уляна сумно: «Се кодло Мартина Вовчаря так привічає онука мого, се кров їхня родну кровицю чує…» І стояла вона з дитям своїм, од комісара нажитим, на руках, на узгір'ї, серед дворища свого, гостей піджидала. Застиг Нестірко як укопаний, хвіртку причинивши, бо сила його недобра перед Уляниною добротою в'янула. І мовив він стишеним голосом: «Се я, бабусю, до хати вертаюся, щоб жить». І запитала Уляна строго: «Що за вогонь запалив був ти над Пакулем нашим, на горі? Злий той вогонь, хлопче. Багато люду пакульського у ньому згорить, і ти сам — із ними. Се мені так душа віщує». Засміявся Нестірко силувано: «Живете ви, бабусю, днем учорашнім, темним днем. Душа ні про що не може віщувати, бо немає душі у людині, її попи видумали, а є в людині лише розум бунтівничий і мотор — серце є. А вогонь, мною запалений, — вогонь жисті нової, революцією розбудженої, і розвиднюватиметься од нього усім людям бідним, що господарями жисті стають». — «Я своє сказала, а ти — як знаєш. Чому буть, що записано у Книзі часу, того нікому уже не відвернути, се правда, а ви — тольки ляльки безвільні в руках Злого Духа. Про усе сеє знав ще дід твій Нестор Семирозум, і знаття вкоротило дні його земні, боліли йому болі людяків прийдешніх. І як узяв він тебе, немовля ще, з рук матері твоєї мертвої, уже йон знав, що не на добро чинить, а зло у світі примножує. Але усе ще надіявся йон, що у душі твоїй скаламученій добро над злом верховодитиме. І тобі, хлопче, тепер вибирати між добром і злом, що сіяти на землі нашій змученій. Для того Бог людям волю і серце дав. Я — сказала, а ти — думай…» — сумно зітхнула Уляна.