Читать «Повторне зникнення Ципи» онлайн - страница 4

Вдома, біля дверей ліфта, вій зіткнувся із своїм другом і сусідою капітаном Горбатюком Степаном Івановичем, який повертався з роботи.

— О! Ну як улов?

— Ні хвоста! — махнув рукою Попенко.

— То заходь до нас. Жінка якраз борщ приготувала і ковбаси домашньої підсмажила. Нема кращої риби, як ковбаса. Ходімо! Тим більше за агентурними даними твоя обіду не варила. Підганяє до відпустки звітність. Прийде пізно.

Попенко спробував відмовлятися («Та я вже поїв у кафе, не голодний, дякую»), але Горбатюк і слухати не захотів:

— Не бреши. В жодне кафе у такому вигляді, та ще з вудочками не пускають. Без розмов!

І коли двері кабіни на їхньому останньому дванадцятому поверсі розчинилися, воля капітана Попенка була вже зламана.

— Ну гаразд, зараз переодягнусь і зайду.

Смажена домашня ковбаса так принадно шкварчала і видавала такі запаморочливі пахощі, а борщ так апетитно парував, що капітан Попенко заплющив очі і схопився за серце:

— Ой! Я зараз зомлію.

— Ти ж не тенор, — засміялася Ніна Олександрівна і раптом прикусила язика.

Горбатюк кинув на неї швидкий погляд:

— А що — твої тенори вже й умлівають?

Ніна Олександрівна нічого не сказала, одвернулася до плити, розливаючи ополоником борщ у тарілки. Обідали вони, як завжди, на кухні.

— Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, — засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.

— Що таке? — звів на неї очі Горбатюк.

— Ні, нічого, — знітилася Ніна Олександрівна.

— Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… — усміхнувся Горбатюк.

— Нам все відомо! Признавайся! — жартівливо нахмурив брови Попенко.

— Я обіцяла не говорити, — почервоніла Ніна Олександрівна.

— Кому? Сокирку?

— Яка різниця, — зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.

— Ой, дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.

— Нічого не вийде. Він щойно відчалив.

— Куди?

— В Одесу. А потім навколо Європи.

— Звичайно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.

— Це… це просто неймовірно, — тихо промовила Ніна Олександрівна.

— Ну хоч не інтригуй нас далі.

— Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…

І Ніна Олександрівна почала розповідати.

Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.

Розділ III

«Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!»

Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.

Багато було у філармонії артистів — і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.