Читать «Балтазар прибуває в понеділок» онлайн - страница 18

Він повинен був переконатися. Покликав пса і сховався в чагарях. З автоматом напоготові він чекав порушника. Минула хвилина, дві, п’ять. Нічого не сталося. Лише після цього Пескулеті вирішив проникнути в підземний пост-засідку.

Він пробрався в коридор, готовий на будь-яку несподіванку. Просувався з великою обережністю. Якоїсь миті дивний шум вловило його вухо. Шум, схожий на гарчання. Ніби там, в кінці коридора, собака, почувши чиюсь присутність, гарчить, готовий кинутися. Пескулеті зупинився й прислухався. Так, це скидалося на гарчання чи на щось подібне… Він зробив кілька кроків і знову зупинився, прислухаючись. Лише тепер він зрозумів, що це зовсім не гарчання. В кінці коридора хтось спав і жахливо хропів.

«Та так хропе лише сам Детунату», — сказав собі Пескулеті, йдучи вперед без перестороги. Коли він став прямо під люком, то спіткнувся об ноги капрала, що лежав просто на землі. Пескулеті підняв люка. Денне світло упало до сховку. Детунату й далі спав. Тепер лише перестав хропти. Та ні світло, ні гавкання Сірника, який, лежачи на животі на краю отвору, дивився вниз і так висловлював свою радість, що побачив хазяїна, не збудили його.

— Товаришу капрал, вставайте!

Детунату розплющив очі, каламутні, червоні, невиразні очі, - та одразу їх знову заплющив, провалившись у непробудний сон.

— Товаришу капрал, годі, вставайте!

І Пескулеті, вже роздратований, сильно потряс його за руку.

Детунату розплющив очі. Очі, які дивилися спочатку ніби з іншого світу. Потім вони висловили жах. Здавалося, Детунату лякав Сірник, який лише з йому відомої причини гавкав по-справжньому. Потім очі Детунату висловили здивування. Вираз великого здивування відбився на обличчі капрала. Він дивився на пса, дивився на Пескулеті, здивування не облишило очей і зблідлого стомленого обличчя. Нарешті він сперся на лікті, напівлежача й продовжуючи отупіло дивитися на Пескулеті.

— Що це вам стукнуло лягти тут, товаришу капрал? — спитав Пескулеті, мимоволі зачеплений здивованим стуманілим і розгубленим поглядом капрала. — Годі, вставайте, ходімо на заставу. Нас чекає товариш капітан і якийсь полковник, не знаю звідки.

Але Детунату ніяк не реагував. Дивився на Пескулеті, ніби не розумів ні слова з того, що той говорив. Лише за якусь мить спитав:

— Де в біса я знаходжусь?

— А чи не зустрілися ви вночі зі злою чаклункою й не очманіли?

— Ти хто такий?

— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?

Детунату підняв долоню до чола, та при цьому жесті вдарив ліктем приклад автомата, ремінь якого був надітий на шию. Він здригнувся і ніжно взяв зброю обома руками за ствол і приклад, підняв її до очей. Дивився з великим здивуванням. Пескулеті здавалося, що Детунату лише тепер пізнав, що він носить черевики, що він одягнений у військове, інакше Кажучи, йому здалося, що лише тепер Детунату усвідомив себе.