Читать «Семирозум» онлайн - страница 8

Ось уже і зараз не хоче і не може думати про змія, хоч ще вранці горів ним. Отаке було й з велосипедом — досі гниє десь на горищі, і з бісиками, і з вітряком, що мав тормосити решето з зерном, а натомість лише хлопчаків бавить. «Порох уже сиплеться, а розум дитячий маєш», — лається Пріська.

І таки справді, коли б він мав глузд, не ходив би до Філарета на підзаробітки, а таке метикував би, що цінується.

«Маєш золоті руки, — сказав якось, під добрий настрій, Філарет, — а позичаєш у мене пуд жита на матаржаники. Хай би вже безрука голота…»

Філарет полюбляє словом вколоти його. Проте Семирозум не заздрить Філаретові, різні стежки в них. До Матвія он здавна і діти, і дорослі липнуть, а до Філарета — самі гроші. Вовк вовком.

І од відчуття дивовижної переваги своїх злиднів над Філаротовим багатством у Семирозумовій душі — світлішає. Він повертається на спину — біла стеля ледь проглядається в темряві, швидше вгадується, наче небо крізь густий туман, але від того ще химерніші думки народжуються в голові.

Ось-ось туман розвіється і перед очима розчахнеться зірчасте небо, — кожна зірка велика й соковита, наче вересневе яблуко, тому небесному саду немає кінця-краю… І вже перед ним не саме небо, а його відображення на тонкому полотні, сувій котиться, а зорі — яскраво-білі на синьому тлі — світять ясніше, ніж справжні, божі. Трохи лячнувато Семирозуму, що він посягає перевершити божу красу, але то хвилинне почуття. Йому хочеться зараз же, не зволікаючи, стругати квадратну дошку, вирізьблювати на дереві ямкуваті зорі, чаклувати над фарбою з дубової та вільшаної кори — руки сверблять, якась невідома сила так і штовхає його в рух, у роботу. Дивиться в стелю і бачить над собою полотняне небо, всіяне його, Семирозумовими, зорями, і несподівано провалюється в забуття, щасливо всміхаючись крізь сон.

Через увесь хутір Марія іде до баби Улити. Відколи війна, мало не щовечора риплять двері Улитиної хатинки — ворота не риплять, бо воріт немає. Ні кола, ні двора, тільки слава доброї ворожки і тримає бабу Улиту. Бо хіба шкода ласкавого слова для згорьованої жінки, хіба шкода вселити надію у виплакані очі і зігріти крижаніюче серце? Баба Улита багато зазнала на своїм довгім віку, знає: надія — то останнє, що має на цім світі бідна людина, і ворожка щедро сіє її, не турбуючись, що зійде на тій химерній ниві.

Марія щомісяця бігає ворожити до Улити — аби покропити рану цілющою водою приязного слова.

— Добрий вечір, бабусю… — шепоче в темряву хати жінка і хреститься.

— Хто ще не забув старої Улити? — котиться з печі хрипло.

— Та Марія Іванова.

— А це ти, дівонько-криниченько, личенько-місяченько? А я в саду руту рвала, тебе споминала.

— Чого споминали, бабусю? Може, щось лихе? — тьохкає Маріїне серце.

— Та ні-бо, до слова прийшлося. Вже б можна старим костям і не рушати з печі, тут би й помирати. Мила пташечко, невеличечка, по доріженьці скаче, дурна дівчинка, нерозумна, що за козаченьком плаче. Дай рученьку, Марієчко, бо несила костей підняти…