Читать «Семирозум» онлайн - страница 6

Раптом внизу, за яром, знову вибухає гомін.

Філарет підводить голову і бачить крізь гілля, як над хутором рожевіють хмари. Перша думка — про клуню, необмолочений хліб та пожежу.

Він біжить, затиснувши пітними долонями ложе рушниці, — готовий до всього. Спиняється на городі — клуня непорушно височить у небі, а полум'я — далі, над хутором. І не полум'я, а щось червоне, хвостате полощеться під хмарами, ніби відьма на вінику вертає з гудів у свій димар, а піч натоплено. Філарет лячно хреститься.

Вітер котить од хутора захоплений дитячий лемент.

«Семирозумова чергова витівка! Гицеля старого», — лютує Філарет і стріляє в червоний привид.

Дробини безнадійно губляться в небі, а вогник мерехтить, дражниться…

— О-го-го! — гукає Семирозум.

— О-го-го-го! — підхоплює хлоп'яча зграя, розносячи переможний згук по царині, болотах і темному лісу.

І небо озивається. Крихітний вогник розпускається, квітка хизується червоними пелюстками. Якусь мить вона гойдається вгорі, далі починає безнадійно падати в сувору пащу мовчазного лісу.

— Загорівся… жалібно видихує Іванко.

— Загорівся… Полотно загорілося, — понуро згоджуються хлопчаки.

А за хвилину вже сперечаються, чи вітром збило полум'я на змія, чи зайнялось держално смолоскипа і вже звідти вогонь перебіг на полотно.

Семирозум мовчить.

Вогненна куля падає в ліс, на мить вихопивши з пітьми рукасті вершини дерев. Нитка вмирає, квола, байдужа.

«Треба змотати, — ліниво думає Семирозум, — треба змотати…»

Вулиця всмоктала хлоп'ячий гамір — метнулись по хатах, бо й так від батьків дістанеться. Тільки Іванко стоїть віддалік, співчутливо пошморгує носом.

Семирозум намацує цівку. Нитка повзе повільно, брудна, мокра, а разом з ниткою повзуть вчорашні й завтрашні клопоти, хмурі думки та невгамовані болі. З першими півнями треба спішити до Філаретової клуні; весь день клепати ціпом, а вдома тин валить вітер, дах промокає, картоплі тільки до посту, а Данило гне спину на Філарета за кусень хліба та латані штани, а двоє старших лежать десь у Галичині і вже ніколи не зведуться… І все-всеньке на світі таке незугарне, незатишне, а він пускає зміїв з хлопцями, ніби те личить старому чоловікові…

Нитка десь чіпляється за гілляку, Матвій роздратовано сіпає, нитка обривається. Він спльовує і важко йде до темних обрисів хат.

Іванко підбігцем навздоганяє Семирозума.

Пітьма гусне. На Філаретовім кутку одиноко виє пес. В осокорах тужить вітер.

У Матвієвім серці — ніч.

— Дядьку Матвію, треба склеїти ще більшого змія з держалном для мене, — захлинається словами та вітром Іванко. — Я одною рукою візьмусь за держално, а другою — за смолоскип, я ніскілечки не боюсь, і мама дозволять, вони мені сорочку вишити обіцяли, я все літо у Філарета гусей пас…

Семирозум стишує ходу, кладе важку, рубцювату руку на Іванкове плече.

Осінній вечір злизує з меж тини та вишняки і саме небо, що лишає по собі чорну пустку.

Бугаїха востаннє випльовує на Маріїн город лайку і грюкає сінешніми дверима. Але чорні жерла вікон насторожено чатують Марію. І вона виказує їм усе, що наболіло на серці. Лайка її важка і брудна, наче осіння пітьма, і така ж безнадійна і така ж безпомічна. Марія вихаркує слова, і після тієї клопіткої роботи на краю темного городу їй легше дихається.