Читать «Семирозум» онлайн - страница 10

— Він озирнувся, — радо каже Марія, підіймаючи край хустки. — Озирнувся, бабусенько…

— Тоді ось-ось повернеться, — переконано відповідає Улита, дмухаючи на свічку. — Стели постіль своєму Іванові. Мила постіль постелила, спати не лягала…

*** *** ***

Дід Кирик, згадуючи Маріїних дітей, казав, що Люба й зараз живе в селі, на Гончім куті.

— Хто ж це? — запитав я, бо то була вулиця мого дитинства і я з дитинства добре знав там кожного.

— Таж Ригориха, — відповів дід. — То вже по чоловіку — Ригориха. На війні пропав.

Звичайно, я пам'ятаю Ригориху. Ще здавна. У неї був син, старший за мене, років на п'ять, робив у кузні, тепер у майстерні порядкує. Була колись і дочка, але не вернулася з Німеччини. Ригориха дуже побивалася, кудись писала, розказувала бабам на колодках, що їй відписують з усіляких канцелярій, але нічим та писанина не допомогла, ніде не знали про Любину дочку. Довгий час по війні Ригориха ходила біля колгоспних свиней, ще коли на ферму годі було докликатись, бо платили мало і тваринниць призначили на тиждень по наряду. Люба щось, років із десяток, минуть, працювала. «Ригориха — трудяга», — з шанобою говорили про неї в нашій сім'ї.

Не бачив я Ригориху вже давненько — сестра, в якої я мешкаю, на іншому кінці села живе. Тепер зібрався навідатись. Скажу, що до своїх учнів заходив, з батьками їхніми розмовляв. Та й у своїх колишніх сусідів схотілося погостювати.

Ригориха була вдома.

— Драстуйте, — кажу, — а я боявся, що ви на роботі.

— Яка там робота зараз, синку. Хіба до комори. Та я вже й до легкої роботи не вельми гожа. Ланкова не загадує, а просить іноді: «Може, бабцю, туди б чи сюди сьогодні пішли?» Коли трохи здоровиться — ходжу. А за молодими вже не поспію. Не ті роки. Колись бувало…

Ригориха трохи розгубилась. Не знає, що мене привело сюди. Для годиться фартухом витирає лаву біля столу запрошує сідати.

— Це я, тітко Любо, зайшов про Семирозума вас розпитати.

— Про якого Семирозума, синку?

— Про отого, що колись давно жив на хуторі і самольота зробив.

— А, ще як на хуторі… Чула про такого від покійної матері, чула. Та й сама трохи бачила…

— Який же він із себе? — не терпілося мені вловити хоч одну реальну риску минулого.

— Мала ще я була дуже, не впам'ятку, — мовить Ригориха. — Тільки щось таке верзеться в голові — по сусідству жили. Не вельми ще старий був, не вельми, але чомусь геть білим згадується.

— Білим?

— Ага. Вуса білі, борода.

— І бороду носив?

— Може, й не було бороди, — вагається жінка. — Але чомусь — білий. Песик у нас був такий, теж білий, з чорними латками на боках, годувати серед зими не було чим, мати гнала-гнала з дому, так він до себе забрав. Жалів дуже — і псів, і людей.

— Чому ж не полетів?

— Так, кажуть, Денис Бугай не дав, якихось людей з лісу привів, кушнірівців, за головного в них Кушнір був, вони його і вбили…

— Денис Бугай, той, що крамничку мав? — зрадів вчувши знайоме прізвище.

— Яка там крамничка! — завважила Ригориха. — Жінка його замолоду у Філарета наймитувала, не знаю вже, як там воно, тільки він тій Мотрі всіляко допомагав. Візьме у Філарета коней та з міста дрібноти різної навезе, а потім перепродує втридорога. Давно вже було, давно — й пригадувати страшно. Син їхній хутора не захотів лишати, колгосп переїздив, так і зостався самітником, тепер лісникує…