Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 50

— Що це, дідусю? — запитав Камо. Як глечик потрапив сюди?

І не встиг відповісти дід, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.

— Куди, внуче?.. Кинь, не лізь! І до дерева цього і до глечика не можна до торкатися — закляті вони! — захвилювався дід.

Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.

Глечик був старий, зелений від дощів і сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Очевидно, багато-багато літ висів він на цій гілляці.

— Зараз зніму його і кину вам! — гукнув з дерева Камо.

Але зняти глечик виявилося неможливим. Протягом довгих років гілляка росла, товщала, вбирала в себе ручку. З обох боків стовбура дерева виднівся ніби шрам від старої рани, що давно зажила.

Камо зліз із дерева.

— Дідусю, звідки взявся глечик на маківці дерева? — запитав він.

— Сказав же я — сатанинська справа. Ось що кум Мукел розповідав… Мудра людина був Мукел — земля йому пухом! — все він знав. Давним-давно, розповідав він, тут була посуха. Все навколо пересохло. Голод косив людей. З нашого Севанського краю багато хто втік у Казах — на той бік Далі-Дагу. Там ліси, річки, джерела. Там не знають, що таке посуха. Виснажені голодом люди, змучені, насилу видиралися кам’янистими, спаленими сонцем схилами гори. Діти знемагали від спраги, просили дати їм хоч крапельку води.

З жінками йшла молода дівчина, гарна, добра, смілива. її звали Каріне. Дівчина була така добра, що, коли вона йшла полем, трава шанобливо схилялась, даючи їй дорогу, а квітки шепталися між собою: «Каріне йде, Каріне йде!» Пташки радісно співали їй свої пісні. Та ще краще співала вона сама! Коли Каріне починала співати, все замовкало навколо. Солов’ї і ті заздрили дівочому голосу. Надзвичайно співала Каріне. Люди називали її «Азаран буль-буль»— гірський соловейко…

— Дідусю, а яку пісню співала Каріне?.. Проспівай нам, — попросив Грикор.

— Насміхатися з мене вирішив, чортеня?.. Заспіваю! Думаєш, не заспіваю?

І дід Асатур затягнув старим, прокуреним голосом пісню про юні роки Каріне.

— Я цю пісню знаю! — вигукнуля Асмік і почала співати далі.

Розчервонівшись чи то від пісні, чи від збентеження, вона була напрочуд гарною в цю хвилину в своєму віночку з польових квітів. Вся її постать дихала свіжою, ніжною юністю. Голос Асмік звучав щирим хвилюванням, і дітям здалося, що перед ними стоїть в усій своїй неповторній красі казкова Каріне…

— Розказуй, дідусю, далі! — схаменувся Камо.

— Еге ж. Так про що я говорив?.. — помовчав якусь мить старий мисливець і продовжував розповідь далі: — Взяла Каріне великий мідний глечик — останнє, що залишилось їй на згадку про покійну матір, — і спустилася з ним до Гіллі і принесла води дітям.

Але це було тоді, коли вони ще недалеко відійшли од села. А тут Каріне побачила: сидять під деревом жінки і не знають, як допомогти дітям. А в глечику Каріне вже не було ні краплі води. Серце у дівчини розривалося від жалю, але не могла ж вона повернутися до Гіллі по воду: в неї вже мало було сил. і вона була голодна, а шлях передбачався далекий… Тоді й вирішила дівчина піти в печеру на Чорних скелях.