Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 49

Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум, що охопив дітей. Вони підвелися, радісно підстрибуючи, зривали квітки, продовжуючи свій шлях до підніжжя Чанчакару.

Дід прислухався до веселої розмови молоді, до жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні скелі. Але вони були схожі скоріше на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.

Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилось монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.

Аромат квітів і трав п’янив і створював мрійний настрій.

Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким голосом ревів вішап, і зникали з облич дітей веселі усмішки.

— Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? — запитали Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.

— Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави і квіти запашніші, — пояснив дід. [Де, дочко, і тварини знають. Он там, в рівнині, повно трави, а вони так і лізуть сюди. А квіти тутешні? Мисливець Каро— земля йому пухом! — говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш — відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! пожартував дід. — Тут усе від сонця.

І справді, на цьому схилі панувало одне могутнє південне сонце джерело всіх п’янких пахощів і милуючих погляд фарб.

Дедалі вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був сповнений квітів і метеликів.

Таємниця мідного глечика

Шлях був важкий, морила спека. Однак діти та старий мисливець подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже втомлені наближалися до підніжжя Чорних скель.

Похмурі стрімчаки, тераса за терасою здіймались в небо, гострими верши нами підпираючи хмари.

Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.

— Ось вони, «ворота пекла», — показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темнів на одній із скель.

Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, шаленими на Далі-Дагу бурями він широко розкинув своє міцне, вузлувате коріння.

Підійшов до дерева дід Асатур, зупинився і сказав урочисто:

— Ось ми й досягли межі, за яку наші предки не переступали.

— Хіба що мисливець Каро? — посміхнувся Армен.

— Так, тільки Каро і наважився. Але він упав зі скелі й розбився.

— Бідний Каро! — з болем вигукнула Асмік.

— Еге ж, з девами справу мати цс вам не жарти!

— При чому тут деви? — розсердився Камо.

Дід обурився:

— Як при чому? А хто скинув Каро в провалля? Кум мій Мукел?

Діти дружно засміялися.

— Смієтесь? Ну, погляньте-но сюди. А це чия справа?

Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик… Його ручка глибоко врізалася в стовбур дерева, неначе вросла в нього. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.