Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 48

І дід несподівано заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.

— Ви цю пісню, звичайно, не зрозуміли, — промовив дід, — а перекласти дослівно мені її важко, але я вам скажу, що вона означає. «Якщо у мене нема старшого брата, — говорила в ній дівчина, — я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь…» Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо волосся з своїх кіс, поклала на тіло брата і знову заспівала пісню. В ній вона вихваляла розум і відданість брата…

— Так от, — промовив дід, — проспівала вона. Потім підняла лук і стріли брата і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала ще пасмо волосся дівчина, поклала на тіло брата і знову заспівала…

Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гунули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…

— Коли був убитий останній, молодший брат, — говорив дід Асатур, — Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти…

Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед. Якою вона була в ту хвилину красунею, гордою, гнівною! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку — червону, як кров.

Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти.

Асмік утерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:

— Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається; що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.

— Сестри у мене немає. Але якщо тебе скривдять, зумію захистити!.. — відповів Камо схвильовано.

— Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! — пожартував Грикор, хоч і в нього від хвилювання очі стали вологими.