Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 135

Пекуче літнє сонце було нещадним, безжалісно кусали комарі й мошва. Але терпіння у піонерїв було велике. Їм сказано: сидіти і уважно стежити, чи не з’являться на воді сліди гасу, — і вони не спускали з води очей.

Маслянисті плями, що з’являлися на її поверхні, вводили в оману дітей. Аракс, особливо нетерпляча, помітивши таку маслянисту пляму, яка щойно блиснула на сонці, зривалася з місця і голосно кричала:

— Товаришу Акопян! Гас! Гас!

Сурен, який сидів на другому березі озера, почувши ці крики, приглядався до такої ж маслянистої плями, набирав жменею воду, пробував на смак і, морщачись, випльовуваїв.

— Що ти вигадуєш! — кричав він Аракс. — Який же це гас!..

Арама Акопяна такі, схожі на гас, плями в оману ввести не могли. Він знав, що це виділення болотяних рослин, які розкладаються.

Аж ось перед ним в центрі озера з’явились на воді довгі, жирні, стрічко-побідні смуги. Проте вони були так далеко, що вчитель не міг розгадати, якого вони походження. «Напевне, — подумав Арам Акопян, — це ті ж самі болотяні виділення».

Через кілька хвилин знизу, від сусідніх острівців, долинули радісні вигуки:

— Гас, гас!..

— І в нас гас!..

Озеро відразу ожило, і тільки тепер можна було хоч приблизно встановити, скільки в його очеретах ховалося дітей.

Голоси їх дзвеніли у всіх кінцях озера. Піонери перегукувались, вимагали один у одного перевірки, старанного дослідження…

Потім пролунав голос Арама Акопяна:

— Тихше! Увага! Наберіть води з гасом в кварти і чекайте мене.

І Арам Акопян, що був далеко від берега, почав пробиратись до своїх учнів, які терпляче на нього чекали.

Не витримавши спеки і мошви, побіг у село, ще до появи гасу, один лише хлопчик Гурген.

А в цей час наші юні натуралісти, обливаючись потом, уже ввійшли в село. Було за південь, коли вони, стомлені і збуджені, нарешті, сіли перепочити на камінні, коло будинку Сето.

Тут вони й зустрілися з «дезертиром» Гургеном, який втік з озера Гіллі.

Побачивши хлопців, Гурген розгублено зупинився.

Камо покликав його до себе і спитав:

— Ти звідки? З Гіллі?

— Еге…

— Ну, що ви там бачили на озері?

— Гусей, качок… — розгублено відповів хлопчик.

— А вода? Яка була вода? Ти за чим повинен був стежити, га?

Гурген мовчав.

— А гас? Гасу на воді не було видно?

— Гас?.. А ви що, налили гасу?

— Та нащо тебе на озеро посилали? Що тобі наказували робити?

— Дивитись на воду… Ну, я й дивився…

Усі засміялися. Армен сумно схилив голову:

— Отже, ми, виходить, помилилися. Між цими двома озерами немає зв’язку.

Сето зашарівся, йому здавалося, що всі вважають його винним у тому, що гас не з’явився в Гіллі.

— Я все зробив… Зробив так, як ви наказали мені, слово честі… — ніби виправдувався він. — Весь гас пішов під воду.

— Ми тебе не вважаємо винним, Сето, — сказав Камо. — Ми знаємо, що ти зробив усе, що треба було. Напевно, і геологи наші помилились

— Геологи не могли помилитись, — заперечив Армен. — Але зовсім не обов’язково, щоб вода впадала саме в Гіллі. Може, вона впадає в Севан? Важливо те, що протікає вона під нашими полями.

— Ну й що з того? Чим це важливо для нас? Адже ми все рівно не знайдемо річища… Не зможемо вивести воду на поверхню.