Читать «Таємниця гірського озера» онлайн - страница 131

Вахтанг Степанович Ананян

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І дідусь заспівав її так гарно, що діти розчулились.

— Ех, Далі-Даг, Далі-Даг!.. Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і зникали… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди зникають, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

— Ну, піду, хлоп’ята, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюсь, чи зіркі ще мої очі!..

Дід Асатур, тихо покректуючи, піднявся на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.

По той бік гребеня, у глибокій лощині, мирно паслося кілька баранів.

Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, стрімко помчали вниз по крем’янистій горі.

Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, і красивий муфлон, впавши на голову, перекинувся і покотився по схилу, залишаючи на снігу плями крові.

Швидко старий мисливець з рушницею в руках знову з’явився на гребені. Він прикрив очі долонею і довго-довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва — «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…

Убитий дідом баран був великий і важкий. Камо з Грикором, упрягшись в роги, ледве притягли його тушу до берега озера. Блискуча, темна з рудим полиском шкура тварини, в міру того, як холонуло тіло, дедалі тьмяніла.

— Такий красень! Невже не жалко було вбивати? — засмучено говорила Асмік.

Армен мовчав, але й він, напевно, був зажурений.

— Жаль то жаль, — сказав старий, — та навіть і для науки інколи доводиться проливати кров. Днями голова мисливської спілки говорить мені: «Діду Асатур, зоологічному інституту потрібний дикий баран… Хочуть вивчити його шлунок, легені, печінку». Не знаю, нащо це їм — може, довідатись, чи нема яких хвороб? Отже, й надішлемо їм нутрощі, хай розглядають, а м’ясо з’їмо. Добре, що під мою кулю самець потрапив: самця вбити не гріх.

— Дідусю, а навіщо йому такі величезні роги? — запитав Грикор, ледве піднімаючи з землі гігантські вузлуваті роги барана. — І що це за обідки у нього на рогах?

— Роги барану потрібні для того, щоб і захищатись, і нападати. В боротьбі переможець той, у кого голова і роги міцні, а сам ви молодий і сильний… А кожний обідок на рогах — рік життя. Я вже говорив вам про це.

— Виходить, йому вісім років? — підрахував Грикор. — Ого, коли б він прожив двадцять років, роги б виросли метрів зо два…

— Ні, вони так довго не живуть. У вісім років баран уже старий. Вони живуть років дванадцять-тринадцять, не більше. А коли старіють, як оце я, і стають слабкими, одстають від отари і десь в горах спокійно вмирають, далі від злих очей…

В той час, як дід Асатур білував барана, прибіг, задихавшись, Сето з великим глиняним глечиком на плечах. Довідавшись, що Сето з села Лчаван, азербайджанські кочівники з охотою задовольнили його прохання.