Читать «Людина без серця» онлайн - страница 20

Прошу тебе, заспокойся! — кволим тоном озвалась жінка. — Заспокойся. Візьми себе в руки, Петер. Можливо, це справді велика подія в твоєму житті… в нашому житті.

Стар підійшов до вікна. Надворі вже пломенів гарячий червневий день. Блакитне небо зблякло, поглинуло останні хмарки і тепер розгортало над містом свої сіросталеві одноманітні полотнища попелястого серпанку. Цієї обідньої пори, коли від спеки й куряви навіть автомобільна метушня на вулицях починала поволі завмирати, місто, з його монотонним нагромадженням похмурих квадратних будівель, нагадувало велетенське закам’яніле море.

Стар задивився в далечінь. Можливо, велична, незмірно грандіозна картина міста знайшла відгук в його думках — так само безмірних і безконечних.

Трохи заспокоєний, він промовив, не обертаючись до Евеліни:

— Життя — як безмежний океан Не всякому кораблю дано проплисти по ньому. Але мені здається, що я пройду найважчим і найславетнішим курсом. Мені навіть самому страшно. Тільки я почуваю в собі щось неземне, якісь нелюдські сили.

Евеліна підійшла до нього і ніжно взяла його за руку.

— Ти не ображайся. Петер, — тихо озвалася вона. — Звичайно, щось трапилось з твоїм організмом. Ти став сильнішим, ти подавив мене своєю волею. Але ж та подія на вулиці… хіба це не могло бути випадковим… Я боюся, Петер, що ти захопишся нереальними мріями, тебе заполонить фантазія…

— Ха-ха! — грубим, чужим для неї сміхом зареготався Стар. Нереальна фантазія?

— Петер, все так незвичайно…

— Ну, гаразд, ми ще раз перевіримо… Я переконаю тебе і… себе теж… Бо хіба ж в моїй свідомості не сидить проклятий хробак сумніву. — Зараз… зараз ми пересвідчимося… — Його погляд упав на відчинене вікно, на сіру похмуру будівлю на протилежному боці вулиці. — Потім він ковзнув очима вниз — Ага, є… Дивись. Евеліно, бачиш, онде на перехресті поліцейський-регулювальник. Гордовита постать, чи не так? Охоронець порядку, що підкоряється тільки велінням закону і свого… капрала. Ха-ха! Тож дивись, дивись уважно.

Він спохмурнів і невідривним, настирливим поглядом впився в поліцейського. «Ти, ти, хлопчино, — гарячково вирувала в його голові думка, — ти чуєш мене?» В очах Стара блиснув вогник зухвалих веселощів. Він дивився і безпере стань, до болю в скронях, повторював у думках фразу: «Я наказую тобі, хлопчино на перехресті, я наказую тобі залишити своє місце і зайти в мою квартиру. Перший будинок зліва від площі, восьмий по верх, квартира Петера Стара! Чому ж ти стоїш? Зійди з свого місця! Негайно зійди з свого місця»…

Евеліна теж прикипіла поглядом до високого стрункого поліцейського. їй здавалося, що вона бачить сон, що перед нею ожива одна з тих чарівних казок про «скатертину-самобранку» чи про «палицю-стукалицю», які в ранньому дитинстві їй розповідала бабуся-няня. Незвичайність, неймовірність того, що мало статися, в чому переконував її Петер, була запаморочливою. Вона навіть не хвилювалася. її свідомість дійшла до тієї грані перенапруження, коли вже ніякі контрасти дійсності, ніякі несподіванки не можуть похитнути в людині душевного спокою.