Читать «Людина без серця» онлайн - страница 18

Ранком Петер сказав:

— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна.

Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому.

Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою. У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитовоблакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивним громаддям будівель.

Петер з приємністю вдихав звичні за-запахи бензину і легкої куряви. «Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці», подумав він і одразу ж голосно промовив:

— Відколи я продав свою машину, мені немов бракує правої руки.

— Берн сказав, що тобі треба побільше ходити, — особливо перший час…

— Ну, знаєш, це вже занадто! — з непідробним обуренням мовив Петер. — Невже Йоган вважає, що він все життя піклуватиметься про моє здоров’я? Я не можу мати машину, мені треба обмежуватись в їжі, може, ще й дихати не дозволять, скільки захочу! Що це таке — вічний експеримент чи вічна каторга?..

Евеліна жартівливо повисла у нього на руці.

— А чого це ми сердимось? — Голос у неї був ніжний і пустотливий. — Сьогодні ж увечері викличемо агента й замовимо нашому вредному хлопчикові Петеру автомобіль…

Привітний тон дружини заспокоїв Петера. Дивні у нього нерви! Кожна дрібничка дратує його… Клята операція! І Берн запевняє, що він стане нормальною людиною!..

Вони підійшли до перехрестя. Стали на краю тротуару, бо поліцейський підняв руку у великій білій рукавиці і, спинивши потік машин, що рухалися головним проспектом, відкрив дорогу для транспорту з бічної вулиці.

Стар байдужим поглядом окинув будинки, потім перевів очі на потік машин. Червоний автобус на повному ходу мчав до перехрестя. Ще мить, і він мав зупинитись перед застережливим сигналом поліцейського.

«А що, коли…» Дика, неймовірна думка майнула в голові Стара. Такі думки завжди з’являються несподівано, вони проймають свідомість, як вогонь охоплює сухий віхоть соломи. Вони паралізують волю і позбавляють людину здатності до тверезого міркування. їх раптова поява викликає, таку ж раптову рішучість — діяти!

«А що… коли…» знову страшним ударом шугонуло в голові Стара, і в ту ж мить він прошепотів самими губами:

«Ей, ти, хлопчино в червоному автобусі, не зупиняйся! Я наказую тобі — не зупиняйся! Не зупиняйся!»

Великі круглі очі Стара сповнились холодною рішучістю. Він вперто дивився на червоний автобус і беззвучно повторював своє заклинання, немов жрець, якому належало спинити неприборкану стихію. Він шепотів вперто, настирливо, дивлячись поперед себе гарячковим, блискучим поглядом.

Його вирвав з оціпеніння переляканий голос Евеліни:

— Який жах! — Вона сховала у нього на грудях голову і, мало не з плачем, простогнала: — Який жах! Там стільки пасажирів!..

А на перехрестя вже збігалися зі всіх боків люди. Червоний автобус, що на повному ходу врізався у вантажну машину, стояв поперек вулиці. Над потрощеним бортом простягувались крізь повибивані шибки десятки закривавлених рук. Серед стогону і криків чувся пронизливий жіночий плач. Лунали поліцейські свистки. Двоє людей в білих халатах пробігли повз Петера і Евеліну. Сотні машин захарастили в обох напрямках вулицю.