Читать «Людина без серця» онлайн - страница 21

Так, вона бачила ясно й чітко все, що відбувалося на просторому перехресті неподалік від їхнього дому. Першу мить поліцейський стояв непорушно. Але ось він дивно захвилювався. Здавалося, до його слуху донеслись чиїсь накази, хоч він ніяк не може збагнути, звідки його кличуть. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч, звів очі догори, навіть провів долонею по лобі, немов йому щось заважало краще роздивитись такі знайомі обриси навколишніх будинків.

Його руки в білих рукавицях, до яких була прикована увага десятків водіїв машин, безсило опустилися вниз. Рух на залюдненому проспекті припинився. По центральній і бічній вулицях підкочувались все нові й нові машини, але на самому перехресті вони збилися докупи

Навколо поліцейського утворилося суцільне море вилискуючих корпусів, фар, громіздких кузовів.

А поліцейський стояв і, все ще пройнятий подивом, роздивлявся навкруги. Раптом він зійшов з білого кружала, яким позначався його пост, і швидко, вже не вагаючись, попрямував до будинку Стара. Евеліна, низько перехилившись через підвіконня, ще встигла побачити, як він затримався на мить перед фасадом їхнього дому, роздивився над входом номер і зник в парадному.

— Він іде, — майже пошепки озвалася вона, не дивлячись на свого чоловіка. В її словах чулися страх і розгубленість, наче вона чекала приходу розгніваного месника. Кожна секунда здавалася їй вічністю.

— ГІетер, він іде, — знову прошепотіла Евеліна. В її голосі почулося благання.

А Стар, чомусь зовсім спокійний, врівноважений, дивився на двері і чекав.

— Нехай заходить. — Його слова прозвучали з такою діловою розважливістю, що одразу стало ясно: Стар вже давно був готовий до нового незвичайного повороту в своєму житті. Розум його залишився ясним і здоровим.

Він сам, не чекаючи дзвоника, пішов у передпокій, на мить затримався там і, коли за дверима почулося несміливе шкрябання й шамотіння, — певно, поліцейський намацував кнопку дзвоника— рішуче відімкнув двері.

— Заходьте!

Поліцейський мовчки вступив до коридору. Після яскравості літнього сонячного дня він ніяк не міг призвичаїтися до сутінок, що панували в коридорі. Петер широко розчинив перед ним двері в кімнату. Знову рішуче запросив:

— Прошу, сюди!

Тільки тепер, опинившись в багато мебльованій кімнаті і побачивши перед собою Стара й Евеліну, поліцейський зважився на слово:

— Ви мене викликали?

Евеліна перелякано щулилася на канапі. їй здавалося, що поліцейський, ось цей здоровий, в повному глузді чоловік, тряхне з себе страхітливу ману, збагне ідіотизм свого становища і розвіє безглузде фантазування Петера.

Але поліцейський мовчав. Мовчав і Стар. Дивився на новоприбулого і поволі беззвучно ворушив губами. Певно, щось наказував йому в думках.

Очі поліцейського, немов очі зацькованого звірка, бігали по кімнаті, руки безпорадно крутили портупею. Евеліна помітила, як дрібно тремтять його ноги.

Раптом… ні, що це? Що він робить? Евеліна шарпнулася назад, ще глибше втиснулася в м’яку спинку канапи. Він… він стає на коліна. Він здіймає до неї руки. Він беззвучно благає її. Його очі, його зібганий рот, кожна риска молодого красивого обличчя перетворилися в суцільну маску покори.