Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 17

Мовчать, ані пари з уст. Тільки поручик на мене прикрикнув, щоб я не дуже базікав. Ну, я й замовк.

Спорядили мене спускатися, все чин чином, і пішов я вниз.

Там глибоко, спускаюсь собі помаленьку, а течія мене потроху зносить убік; знаєш, там, біля Графського молу, підводна течія, де джерела. Де ж тут їхнього матроса шукати, думаю, коли його занесло, мабуть, хтозна куди. І от стаю на дно, став, озирнувся, глянув і аж похолов увесь: стоїть біля мене жінка, до ніг її важке каміння прив’язане, очі випнулись, волосся розпушене і руки вгору підняті. Гойдає її течія, і здається, що жива вона йде за мною.

Матвій Петрович сплюнув і замовк на хвилину, немов згадуючи.

Огрінчук мовчав.

— Подивився я на неї: рот розкритий, зуби вишкірені, немов сміється. Обійшов збоку, глянув далі коли їх тут цілий натовп з’являється. Всі страшні, розпухлі, гойдаються у воді, до колосників поприв’язувані. Чоловіки, жінки, діти. І здається, зібралися вони тут на збори якісь. Руки вгору у всіх підняті, немов прокляття вони на білий світ посилають.

Це їх усіх контррозвідники з баржі, щоб патронів не витрачати, просто у воду покидали. І так мене за серце взяло. Ну, кажу, іроди богові, будете ви бачити свого матросика. Мало, мабуть, із живого познущалися, так ще й мертвий вам потрібний став. Одійшов я подалі від мерців, а течія їх гойдає, і здається мені, що йдуть вони за мною. У воді холодно, а мене ще й від жаху мороз по шкірі пробирає, швидше б утекти звідсіль. Схопив я жінку ту, що перша мені на очі попалася, зав’язав канатом: тягніть, начальники, свого морячка. І потягли її нагору, тільки слід пінний по воді пішов.

— Ну й одправили мене в той же вечір на баржу. Мабуть, здорово пан поручик злякався, коли жінка та мертва до нього з води всміхнулася. Хотів пристрелити мене, а тоді вирішив, хай мене з баржі втоплять.

Приятелі посиділи ще трохи, поговорили про інші справи, потім, коли почало вечоріти, старий встав, потиснув приятелю руку і пішов додому.

Не встиг він відійти кроків двадцять-тридцять, як йому зустрівся високий чоловік у сірому костюмі з непокритою головою, ішов, уважно розглядаючи номери на будинках маленької вулички, когось розшукував… Зрозуміло, що приїжджий! Місцевий житель не буде шукати так невпевнено.

Порівнявшись з незнайомим, Кравченко подивився йому в обличчя. Ну, звичайно, чужий.

Але вже через хвилину йому почало здаватись, що десь, колись він бачив цього чоловіка. Але де і коли? Хоч убий — старий не міг згадати. Йому навіть здалось, що незнайомий його теж пізнав. Але ні, це, мабуть, так здалось. Старий пішов своєю дорогою.

Але його не переставав мучити невиразний спогад: десь він цього чоловіка бачив. Раптом згадав: якби в цього чоловіка була борода, велика, густа борода, тоді було б відомо, на кого він схожий. Тому що постать, хода, посадка голови…

А незнайомий підійшов до будинку, перед яким ще сидів приятель Кравченка, і спитав, чи не тут живе водолаз Огрінчук Степан Тимофійович. Той сказав, що він і є Огрінчук. Незнайомий попросив дозволу зайти поговорити в справі.