Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 15

— Тобі, Васю, потрібна скрипка. Розумієш? Така хороша власна скрипка, щоб ти міг грати на ній, коли захочеш, а не тільки в мене.

Професор замовк, раптом обірвавши думку, не сказавши більше ні слова. Вася вийшов. Професор довго дивився йому вслід. Хлопець ішов помалу, збиваючи куряву босими ногами. Професор усміхнувся, вернувся назад на веранду і сів писати листа. Він писав листа в Москву.

А Вася йшов до порту зустрічати теплохід, ловити монети й тягати чемодани. П’ять карбованців для мадам Кивенко заробити було зовсім не так легко.

Розділ п’ятий

На лавці перед ворітьми сиділи і Мирно розмовляли два водолази. Вірніше, один розповідав, а другий слухав.

Оповідач, Матвій Петрович Кравченко, могутньої будови чоловік, був місцевий житель і старожил.

А слухач, Степан Тимофійович Огрінчук, людина ще не стара, але теж здоровий і теж з обвітреним обличчям і чорними вусами, схожими на пучки голок, порівняно недавно перевівся в це місто з іншого чорноморського порту. Він подружився з Кравченком і завжди з цікавістю і повагою слухав розповіді старшого товариша.

Зараз розмова в них зайшла про громадянську війну і старик згадав, як з міста тікали білі, коли Червона Армія їх так товкла, що вони ледве добрались до моря.

Вітер налетів з степу, Смеркало. Старик розповідав не поспішаючи, розважливо:

— Крейсери й лінкори на рейді стоять, — говорив сивоусий, — французькі, англійські, німецькі і ще чортзна-які. Орудія на місто понаводили, а з кожної пушки людиною стріляти можна. У городі тиша, анічичирк, поховалися всі, як щури в трюмі. Ніхто й на вулицю не виходить. А за Графським молом баржа стоїть. І от туди кожну тобі ніч везуть кого-небудь з контррозвідки. Ну, а хто вже на баржу попав, тому каюк і похорон за першим розрядом А в городі полковник Тимашов ловить правого й винуватого. Усіх більшовиками називає, і суд у нього скорий: на баржу, колосники до ніг — і кінець. Піднятися б усім народом, зібрати б усіх матросів і водолазів, придавити б Тимашова до нігтя, він і не писнув би, бо в місті війська немає, тільки юнкери жовтороті бігають. Та що ж ти зробиш, коли пушки просто на місто направлені з усіх кораблів…

Чоловік сплюнув на траву, кілька секунд посидів, немов пригадуючи, потім дістав з кишені гумовий кисет з махоркою, витяг з-за пояса маленьку люльку, набив її, закурив і ще раз сплюнув. Пахкаючи й випускаючи густі клубки диму, він продовжував оповідання:

— Ну, я теж дома сиджу, чого ж мені на вулицю витикатися, просто до Тимашова в лапи, коли мене все місто знає. Коли якось бачу: йдуть до мене дорогі гості, В погонах, При зброї, морди блищать.

Я не дуже боязкий, а тоді серце так і тьохнуло. Поведуть мене, думаю, на баржу і згадають мені все — і партизанський загін, і пристава вбитого. Кинувся я до вікна, тікати хотів, а вони й там свого поставили.

Ну, думаю, кінець мені. Входить у кімнату такий шпінгалет у чині поручика і каже мені ввічливо так, ще й руку до козирка прикладає: