Читать «Скеля Дельфін» онлайн - страница 16

— Полковник Тимашов просять вас завітати до них у гості, так що я прошу вас іти разом з нами.

Що за чорт, думаю. Чого це вони такі ввічливі зробились, просто немов і справді в гості кличуть. Бачу я, що від такого гостювання мені, мабуть, не одкрутитися, і кажу:

— Ну, що ж. Ходімте, коли полковник за мною так скучив.

А поручик сердиться:

— Прошу не сміятися й не глузувати, — каже. — йдеться про репутацію нашої білої армії.

Що за чорт, думаю, чого він від мене хоче? Проте нічого не вдієш, Йду до полковника. А вони зі мною поруч ідуть, револьверів не виймають, так що я зрозуміти ніяк не можу, заарештований я, чи й справді в гості йду.

Ну, приходимо ми в контррозвідку. Вартові, пропуски, все чин чином, і проводять мене зразу й просто до полковника. Я тільки входжу, а він уже з-за столу підвівся й назустріч мені йде.

— А, — каже, — Матвію Петровичу, я вже вас давно чекаю. Сідайте, будь ласка.

Подивився я на нього, на ката всього міста нашого — такий непоказний, бліденький, у пенсне, ще й лисіти починає. Гак подивитися на нього — ангельської доброти чоловік, а скільки людей, собака, на той світ відправив.

— Ми від вас чекаємо великої послуги, Матвію Петровичу, — каже полковник, коли я вже сів і сигару його курив, — великої послуги. Бачите, — каже він і штору на вікні відкриває, — ондечки на рейді біля Графського молу крейсер «Галіфакс» стоїть.

Подивився я у вікно. Море синє таке, так мені на волю захотілося, бо хоч і не арештований я, а все ж душно мені з полковником, Бачу, стоїть «Галіфакс», Крейсер тритрубний, і всі дванадцять гармат на місто націлені.

А трохи ліворуч від нього — баржа стоїть, тюрма найстрашніша.

— Так от, Матвію Петровичу, вчора з крейсера «Галіфакс» одного мертвого матроса в море скинули з гирями на ногах. Так треба нам того матроса знову дістати. Поспішили поховати його. А коли ви, Матвію Петровичу, не згодитеся, — каже полковник і усміхається, а усмішка така приємна, немов він мені подарунок дає, — а коли не згодитеся, то доведеться вам за тим матросом на дно моря пройти, тільки вже з гирками на ногах.

Подивився я на крейсер, а там же біля нього — глибина. Ніхто туди ніколи ні раніше, ні тепер не лазив. Проте нічого не вдієш, хоч самому лізти, хоч тебе туди спустять — однаково весело.

— Що ж, — кажу, — готуйте водолазний баркас, і костюм, і скафандр де-небудь новий діставайте, щоб усе справно було, бо вмирати мені неохота на дні морському, а матроса вашого я вам дістану.

Мало щось було в мене охоти туди лізти, ну, та вони мене про охоту не питали. Живо баркас спорядили, все, як з-під землі взялося, і поїхали ми з тим самим поручиком до крейсера, де матроса треба було шукати. Стали. Погода така хороша, зюйд-вест надвечір затихає, місто лежить переді мною, наче вимерле, тиша така.

На баркасі двоє матросів з «Галіфакса», ні чорта по-нашому не розуміють, та. видно, водолазне діло знають: біля скафандра і насосів орудують добре. Тільки щось помічаю я — настрій у них неважний. Мовчать, похмурі, і не всміхнеться один до одного.

— Ну, — кажу, — держіться, хлопці. Бережіть нерви і не хвилюйтеся. Дістанемо зараз з дна морського вашого братчика.