Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 64

«Життя не дасть, — сумно подумав Вася. — Потім випрати запропонує, ґудзика пришити. Справжній дитячий садочок з мене зробить. І чого я не втік разом з Михайлом?»

Він не помилився. Зоя зупинила погляд на його ріденькій смішній борідці. Несхвально мовила:

— А борода тобі не йде. Якби борода справжня, а то… три волосини… Коли б знала — механічну бритву привезла б.

Цього Вася вже не міг витримати. Він фуркнув, устав з каменя, одійшов до берега. Або треба дати радіограму, щоб прислали іншого колектора замість нього, або щоб прислали хлопця-техніка… А як пояснити? Що сказати начальнику? Характери не зійшлися? Смішно… Треба терпіти. Мовчати. Лишилося небагато. З місяць. Вже холоднішає, незабаром в горах підуть сніги.

— Іди чай пити, — гукнула Зоя.

— Я не хочу.

— Чому ж? Ти сам поставив. Іди, чого сердишся? Не розумію. Страшне яке — бороду його зачепила… Носи, як охота, синицям на сміх.

Вася мовчки вернувся до багаття, налив собі кип’ятку, кинув дрібку заварки. Зоя розв’язала свій рюкзак, вийняла вузлик, добула печиво. Набрала пригорщу, подала хлопцеві.

— Бери. Мама прислала. Домашнє.

— Не треба. Я ситий…

— Бери, бери. Це ж мамине.

Він посопів ображено. Все-таки узяв. Одкушував печиво, запивав чаєм. Солодке тісто тануло в роті, нагадувало щось знайоме, близьке. Таке пекла бабуся Химка і мати. Хлопцеві стало сумно.

Яскраво уявився вечірній Дніпро, кружало місяця в плині ріки, дівочі пісні…

Зоя, ніби відчувши його думки, мрійливо сказала:

— У мене мама добра. Як сонечко. Хто на неї дивиться — той сміється. Не можна сумувати з нею. І все, що вона робить, добре. І борщ. І коржики. І каша. І хату помаже — хата сміється. А город посадить — городина веселиться. Не віриш?

Вася невиразно мукнув.

— Це точно, — вела далі Зоя, прихльобуючи чай. — Я на власному досвіді переконалась. Як добра людина, то й справа в неї добра. А як зла — краще не бери в неї ні товару, ні речей.

— Ну, це ви вже занадто, — не стримався Вася.

— Не занадто. Зло передається в працю. Точно. Як людина працює з любов’ю — один результат. А як з люттю — зовсім інший.

— Он які імперії будувалися на рабах, на злобі, — сказав Вася. — Єгипет. Рим. Візантія… Піраміди, храми… Все на стражданні, рабською силою побудоване.

— О, о! — підхопила Зоя. — Ти сам мені підказав. Побудовані вони на люті, на злобі, — такий з того й толк вийшов. Ніякого добра ті храми та імперії не принесли. Вся історія про це каже. І ніколи в майбутньому ніхто не побудує щастя на люті. На рабстві. А що — ні? Точно кажу. Тільки добром. Дружно.

— На словах — гарно, — зітхнув Вася. — А в житті…

— А що в житті? Треба так і в житті. Не слова говорити, а діяти. Не ждати від когось, щоб він показав тобі взірець добра, а самому бути добрим і чесним. А як же? Точно кажу.

Вася мовчав, роздумував. Свідомість ще протестувала, не приймала до себе цю дівчину з її безпосередністю, з її невимушеністю. А Васі так хочеться віри в людей. Ой, як хочеться…

Над долиною котилася імла. Зашуміли високі ялини під поривами вітру. Язики полум’я хиталися в різні боки. Вася устав з каменя, заховав чашку.