Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 62

— Дякую, Васю. Не треба нічого… Або знаєш що? Назбирай цибулі там, у долинці… Звари супу — скуштую на прощання, подихаю димком…

9

Вертоліт виринув з-за скелі, сповнивши долину Катуні різким гуркотом. Вася замахав руками. Пілот помітив геологів, зробив коло, повів машину вниз. Захитались низенькі модрини, курява знялась над берегом. Вертоліт сів. З нього вискочив невисокий хлопець у чорних окулярах, з чемоданчиком в руці. Побіг чимдуж до геологів. Побачив Михайла, який лежав біля рюкзаків.

— Як? Дуже? Зовнішній? — крикнув ще здаля.

— Та ні, ні! — з досадою гукнув Михайло. — Нічого страшного нема.

Лікар схилився над пораненим, помацав ногу. Михайло скрикнув.

— Негайно в машину, — наказав лікар. — Огляну там. І зроблю укол. Обійдемось без носилок?

— Обійдемось, — сказав Вася. — Мишко, чіпляйся руками за шию. Я тебе сам…

— Не втримаєш…

— Втримаю.

Вася підхопив товариша на руки, з натугою підняв, поніс до вертольота. Лікар поспішав рядом, схвально поглядаючи на плечисту худорляву постать Васі.

З машини вийшов пілот, за ним ще хтось.

— А то хто? — запитав Михайло.

— Новий технік, — пояснив лікар.

— Жінка? — здивувався Михайло.

— Дівчина. Недавно скінчила технікум. Проходила практику в Саянах. Приблизно такий же профіль.

— Ну, Васю, тримайся, — прошепотів Михайло. — Не знаю, як ти з нею спрацюєшся.

— Я з тобою втечу, — похмуро видихнув Вася, наливаючись рум’янцем. — Не хочу залишатись.

— Не корч дурня, — прошипів Михайло. — Ще не вистачало твоїх штучок. Залишайся… Мовчки працюй…

Вася, не дивлячись на нового техніка, вніс товариша в кабіну машини, допоміг сісти в крісло.

— Принеси мені речі, — тихо сказав Михайло. — Записи — їй. Поясниш все що треба. Не дмись. Будь лицарем. Ти ж колись розповідав мені про свою мрію… не забувай же.

Вася мовчки побіг до вогнища, захопив особисті речі Михайла, одніс до машини. Пілот — білявий хлопчина — кивнув на дівчину, що захоплено розглядала краєвид:

— Рекомендую — технік-геолог товаришка Чайка. Все інше вирішуйте на загальних зборах геологічної партії. Протоколи рішення передасте на базу експедиції. Ха-ха! Бажаю успіху! Ось тут захопи, хлопче, деякі консерви. А тепер прощайся. Нам пора — обіцяли синоптики хмари.

Вася простягнув товаришеві руку. Той міцно потиснув її, мовчки дивлячись в сумне обличчя друга.

— Дивися ж, не забувай…

Вася вискочив з машини, рушив до вогнища. Дівчина йшла за ним. Почувся її дзвінкий голос:

— Не дуже люб’язно. Ти що ж, не помічаєш мене?

Він зупинився, напівобернувшись, буркнув:

— Здрастуйте,

— Запізнився, — весело засміялась дівчина. — Вітатися треба при зустрічі. Мене звати Зоя. Зоя Чайка.

— Вася…

— Та ще й Рибенко, — сказала Зоя. — Добре, що на базі сказали. А то з тебе багато не витягнеш.

Вася мовчки пішов далі. Загриміли мотори вертольота, машина піднялася в небо, круто звилась над скелею, попливла вздовж ріки. Вася помахав рукою їй вслід. Зітхнувши, почав збирати начиння в свій рюкзак. Не дивлячись на Зою, тицьнув їй зошити з записами Михайла, карти. Вона, не розглядаючи, поклала їх у свій рюкзак.

— Їсти хочете? — запитав Вася.