Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 63

— Ні. Тут повітря таке — без їжі можна прожити. Краса дивовижна — як у раю.

Васю дратував її легковажний тон. Щойно сталося нещастя з Михайлом, а вона радіє. Черства така, чи що? Він косо глянув на неї. Дівчисько! Кирпата, баньката. Очі, як у сови, — великі, сірі. А волосся — ніби стріха солом’яна. І шия, наче в чорногуза, тонка і довга. Худа, наче вовк узимку, невідомо, як вона той рюкзак нестиме…

— Яка там краса, — буркнув Вася, надіваючи рюкзак. — Мені не до краси. Михайло ногу зламав, а ви…

— Ну й що? — здивувалась дівчина. — Якщо так приймати до серця всякі нещастя, то взагалі жити не можна. Не тільки краси, а й смислу не побачиш. Кожної секунди вмирають люди на землі. І народжуються. І калічіють. Тоді давайте сядемо та й будемо плакати.

— Дурні жарти, — образився Вася.

— А я не жартую, — м’яко сказала Зоя. — Я кажу, що думаю. Ну — в путь? Показуй, доки я оговтаюсь. Де наступна зйомка по плану?

— Два кілометри звідси.

— Ходімо. А вогнище треба закидати землею.

— І так загасне…

— А як ні? Глянь — на тім боці стоять чорні стовбури. Ще в тридцять третьому пожежа була. Теж хтось махнув рукою, мовляв, сам вогонь погасне.

Вася мовчки загорнув жар землею, Зоя допомагала йому. Потім впряглася в рюкзак. «І як не переломиться?» — здивувався хлопець.

Вони йшли по вузькому карнизу над Катунню. Внизу скаженів вир, біло-зелені пінясті гриви скакали над порогами. Хлопець поглядав на річку, з холодком у серці думав про свою супутницю. Хоч вона й несимпатична, але треба оберегти її. Може, забрати від неї частину вантажу? А то злякається, впаде.

Він зупинився, поглянув на дівчину. Зоя йшла рівним, пружним кроком, захоплено дивлячись навколо. Лямки врізались у її худенькі плечі, але дівчина ніби й не помічала того.

Вона запитливо глянула на Васю.

— Ти щось хотів сказати?

— Ні. Я так… Нічого…

Зоя знизала плечима. Дметься, прикидається суворим, непривітним. А по очах же видно, що добрий.

Вони минули небезпечний карниз, вийшли в квітучу долину. Тут на схилах гір треба було брати зразки. Вася скинув рюкзак, взяв молоток. Зоя розгорнула карту, почала розглядати…

Увечері вони вибрали місце в глухій затишній ущелині. Вася розпалив вогнище, набрав з Катуні води, повісив казанок над багаттям. Зоя занепокоєно оглядала небо. Над Катунським хребтом купчилися хмари. Призахідне сонце багрянило їх, надавало зловісного відтінку. Дівчина задумливо сказала:

— Може бути гроза. Треба пошукати захисту.

— У нас є поліхлорвінілові покривала, — озвався хлопець. — Можна вкрити мішки.

— Нецікаво лежати в мішку під дощем, — хмикнула дівчина.

Вона заходилася нишпорити в скелях. Невдовзі радо загукала:

— Є! Як хата. Будемо ночувати тут.

— Я люблю під дощем, — пробурчав Вася.

— Що ти сказав? — весело запитала Зоя, повертаючись до вогнища.

— Я кажу, що на повітрі краще…

— А… Ну дивись, тобі видніше…

Вона присунула плоский камінь до вогню, скептично оглянула хлопця.

— А куртка в тебе під пахвами розлізлася. Давай — я зашию.

— Ще не вистачало, — опалахнув Вася. — Сам умію.

— А чого ти сердишся? Я вмію краще — дівчата ж учаться змалку.