Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 60

— Годі, давай краще спати, — мовив Михайло. — Може, у сні прийде вирішення проблеми.

— В горах нічого не сниться, — пожалівся Вася. — Спиш як убитий.

Він встав з каменя, потягнувся. Глибоко вдихнув повітря, напоєне запахом хвої, квітів, диму. Прислухався до шуму Катуні, охопив зором огнисту безодню неба.

— Правда твоя, Михайле. Десь близько, близько рішення радості буття… Десь зовсім поряд, а ми не бачимо його. Здається, варто лише збагнути зв’язок отих далеких зірок, оцих гір, ніжність землі, таємничу мову вогнища, мрії людей… І все з’ясується, стане на місце.

— Немало захотів, — усміхнувся Михайло, стелючи спальний мішок і залазячи в нього. — Синтезувати безмежжя. Ну нічого, аби залишилася невдоволеність у душі. Нема гірше, коли людина вважає, що вона все пізнала, все знає. Така людина — камінь. Ідол. Ну, а тепер спати. На добраніч, Васильку.

— На добраніч, Михайле…

8

Ранок почався нещасливо. Хлопці переходили вбрід потік. Михайло посковзнувся, впав з каменя. Вася почув крик. Він кинувся на поміч, підхопив товариша під руки.

— Рацію, рацію рятуй! — простогнав Михайло. — Замокне ж!

Вася зняв з плечей Михайла рюкзак, сумку з рацією, одніс на берег. Вернувся, брьохаючи в крижаній воді, назад. Михайло крутився серед потоку, обличчя в нього було спотворене гримасою болю.

— Михайле, вставай! Михайле, що з тобою? — піднімав його Вася.

— Тихенько, — просив Михайло. — Здається, переламав ногу.

Вася витягнув товариша на берег, допоміг сісти на траві. Зняв з правої ноги черевика. Вище щиколотки шкіра посиніла.

— Внутрішній перелом, — крізь зуби просичав Михайло. — Дай бинта.

— Що ж будемо робити? — розгублено запитав Вася, хапливо розв’язуючи рюкзак.

— Викликай базу. Хай висилають вертоліт.

— А я? Теж з тобою? Зйомку не закінчимо?

— Дурню. Хіба я незамінний? Дадуть іншого техніка… Бинтуй… Ой, не тисни так… А жаль… Я з тобою… як з братом…

— Ти повернешся, Михайле. Ми будемо разом.

— В це літо ні… не встигну… А потім — добре було б… не забувай друга… пиши… А тепер викликай Бійськ. Я скажу… що передати… або краще сам…

Вася розстебнув полотняний футляр рації, ввімкнув її, надів навушники, взяв мікрофон. Тихо покликав:

— Катунь. Катунь. Викликає Дятел. Дятел. Дятел…

— Дятел? Чую тебе, — почувся далекий дівчачий голос. — Це ти, Рижик?

— Це Вася. З Михайлом нещастя!

— Що таке? — затривожився голос. — Він може говорити?

— Даю мікрофон.

— Лідо, — сказав Михайло. — Дурна випадковість. Зламав ногу. Ідіот, звичайно. Що? Терпіти можна, але ходити не можна. Прошу вертоліт. І нового техніка. Маршрутну зйомку треба продовжити. Так і передай начальнику. Вася вже нахапався, дещо може й сам… але привезіть техніка… Зробиш?…

— Зроблю все. Розіб’юсь, а сьогодні все буде!

— Розбиватись не треба. Досить, що я розбився… Дякую тобі, Лідусь. До приємної зустрічі…

Михайло віддав Васі мікрофон, заплющив очі. Обличчя його почервоніло від напруги, по щоках котився піт.

— Які дурниці, — прошепотів він. — Одна дрібниця вибиває тебе з ритму життя. Як писав Маяковський: «У меня гвоздь в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете»… Поможи мені трохи вирівняти ногу… Ссс! А тепер принеси кору модрини… Отам під деревом… бачиш?… Приклади… Чудово… Ху, аж у голові млосно… А тепер бинтуй… А знаєш… легше стало… тільки ниє десь в нозі.