Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 56

6

Спливало літо.

Забіліли, зажовтіли на городах гарбузи. Схилилися до землі важкі, повні соняхи — на радість курям і горобцям. Поповзли по шляхах машини, наповнені золотим зерном. Котилися зоряним плином теплі ночі, ніжним маревом, тяжкою працею, курявою битих доріг проходили гарячі серпневі дні.

Ярина Григорівна готувалась до нового навчального року, поралась на городі, чекала вісточки з далекого Алтаю. Помолодшала, поповніла, очі пояснішали, навіть хода стала твердішою.

— Ну, знацця, діла в Ярини з сином славні, — казали сусіди. — Що то радість! Горе не красить чоловіка!

Коли приходили від Васі листи, Ярина Григорівна кидала роботу на городі, йшла у ліс, в найгустіші зарості. Сідала на пеньку, розгортала білі аркушики, списані дрібним почерком. І чувся їй голос сина, і ніхто в не бачив, як сльози капали на рядки, розмиваючи сині букви. Потім вона довго сиділа мовчазна, дивилася замріяно в далечінь і думала, що більше не треба ніякого щастя їй, що вона має всю його повноту.

Одного дня коло воріт з’явився Терентій. Він тихо, непомітно зайшов до дворища, привітався. Ярина спостерегла, що він одягнений у простий полотняний костюм, як колись, у далекі роки. Обличчя змарніле, і живіт менший став.

— Що скажеш? — помовчавши, запитала Ярина. — Яким вітром?

— Не знаю, — гірко відповів Терентій, сумно дивлячись на неї. — Не знаю, Яринко, яким вітром…

— Чому ж до мене? Хіба щось забув? Хіба я щось винна?

— Не те, не те… Покараний я, Ярино. Страшно. Заносився високо. Впав боляче…

— Впав? Куди ж? — не зрозуміла Ярина.

— Зняли мене. Тепер знову в районі. Головою колгоспу. У Яринцях…

Вона усміхнулась самими очима.

— Чим же погано? Там великий колгосп. Люди працьовиті.