Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 57

— Смієшся? — спантеличено мовив Терентій. — Вартий того. Від міністерства до голови колгоспу. Ганьба.

— Пусте, — втомлено сказала Ярина. — Амбіція одна й тільки. Хліб робиться в колгоспі, на землі, а не в міністерстві. Ти показав себе внизу, а вгору тебе понесла недобра година.

— Може, й правда твоя, — пробурмотів Терентій. — А тільки тепер, після міністерства, я став не той. Щось у нутрі згоріло. Нема радості ні від чого. Пробував косити, адже раніше так любив… не йде. Пішов на ферму — корови дратують. Здається, що люди сміються за плечима, пальцями показують. Був пан, став шмаровозом…

— Ех, Терентію, — суімно сказала Ярина, — ти й досі нічого не збагнув. Пан. Звідки у тебе, комуніста, пиха ота взялася? Та хлібороб найпростіший — паніше твого. Він хліб дає для народу. А ти його шмаровозом обзиваєш! Соромся.

— Лай мене, лай! — смирно сказав Терентій, зітхаючи. — Я заслужив. Тільки пожалій…

— Як же тебе пожаліти? — насмішкувато запитала Ярина. — Борщу насипати? Можна. Ходім-но до хати.

— Не жартуй, Ярино. Я серйозно. Я прийшов недаремно. Мене покинула та… вертихвостка. Ще й квартири половину одсудила. Отак я обдурений, опльований.

— Дивина яка, — знизала плечима Ярина. — Це можна було без ворожки сказати. Що ж ти гадаєші — за очі твої вона полюбила тебе? За чорні брови? Ой Терентію, Терентію, дурню ти нещасний!..

— Лай, лай. Винен. Прозрів. Лише тепер зрозумій, кого я втратив. Лише тепер… Ярино, вернися до мене. Вася хай приїде. Простіть мене. Хай знову буде сім’я. Я самотній, одинокий, як собака. Ярино, не відмовляй…

Довго мовчала Ярина, дивилася на колишнього чоловіка. Рівним голосом сказала:

— Все уже давно вирішено, Терентію. Неможливо з’єднати розбитий черепок. Неможливо зустрітися пішоходам, які пішли різними шляхами. Кожен крок віддаляє їх. Невже не розумієш? Для чого сходитися, ворушити попіл? Там жару нема. Вогонь не запалиш. А без вогню — яке життя?

— То що, — глухо озвався Терентій, опускаючи голову донизу, — кінець? Нема мені вороття?

— Чому ж? — дружньо сказала Ярина. — Думай, шукай. Я тобі двері не зачиняю й до нас. Якщо є бажання. Але склеювати сім’ю — ніколи. Вася вже не назве тебе батьком. Ти страшно образив його. Хто скаже, скільки пережила дитина? Скільки разів він був над прірвою? Краще не торкатися тих рубців. Він вийшов на добру путь. Я підтримаю його. Може, колись, як заживуть рани — побачиш його…

Терентій мовчки повернувся, вийшов за ворота. Самотній, зігнутий, нещасний. Ярина дивилася йому вслід, дивилася в глибину свого серця, шукала там хоч крихту жалю за минулим. Ні, минуле зникло без сліду, як камінь, кинутий у вир. Людське співчуття до колишнього друга лишалось, але жалю за втраченим уже не було.

7

Скінчено щоденну працю. Гудуть від утоми ноги. Та тіло сповнене сили, повноти життя. Якби не вечір, можна було б іти далі й далі, міряючи кам’янисту стежину натрудженими ногами. Гори п’янять і дають незбагненну насолоду — спокій душі. Той спокій, якого так тяжко досягти серед гомону і штовханини життя.

Лежать під ялиною рюкзаки, молотки. Наношено величезну купу сухого віття. Вистачить до півночі. Хлопці розвели багаття, повісили над ним казанок з водою. Оранжеві язики радісно лижуть смолисту їжу, бризкають ярими іскрами в простір. Приємно сидіти на камені, мовчати, дивитися в огонь, думати.